Завжди якось бентежно й цікаво знайомитися з нашими Героями, захисниками, ветеранами, у кожного з яких — власна історія війни, власний шлях. Поспілкувалися з Романом Ванжулою — учасником майдану, ветераном АТО, бійцем 85-го окремого батальйону 105-ої окремої бригади територіальної оборони. Окрім того, мій співрозмовник — колишній мер Кременця, громадський активіст. До пари йому й дружина Антоніна — яскрава, харизматична жінка, з якою мені теж випала приємна нагода познайомитись.
Як розповідає чоловік, іще перебуваючи на посаді міського голови, їздив у зону АТО як волонтер: «Мабуть, я був єдиним мером в Україні, який часто був на бойових позиціях. Спершу хлопці на блокпостах дуже дивувалися, коли я діставав документи, мовляв: «О, мер їде». А згодом уже звикли і сприймали нормально. Вже в той час, у 2015 році ми готували нашу тероборону — хоча оформити все це документально вдалося аж у 2018. Особисто в мене військового досвіду було небагато, строкової служби не проходив. Натомість служив у МНС — це дало певні навички тактичного характеру».
Джипи і котеджі
Свого часу Роман Ванжула керував громадською організацією «Історична пошукова спілка», співпрацював з музеями, займався перезахороненнями воїнів, полеглих у Другій світовій війні. Коли розпочалася Революція Гідності, стояв у першій лінії оборони Майдану проти беркутівців, двічі ходив із ними на переговори.
Врешті намет його сотні спалили. Дружина не витримала і поїхала до нього в Київ. «Вдома залишилось троє дітей, але я не могла більше терпіти. Варила хлопцям каву, допомагала, чим могла», — усміхається пані Тоня.
Після перемоги Майдану, у 2014 році пан Роман став мером міста Кременця. «Я дуже не хотів цим займатися, але вірив, що все таки вдасться щось змінити. Я виграв вибори, став міським головою, і збагнув, що я не все в цьому розумію. Довелося на ходу вчитися. Тут ще й АТО почалося — я в той час взагалі рідко з’являвся вдома, почував себе як білка в колесі. Місто було дуже проблемним — близько мільйона боргів, мізерний бюджет… Але, як би не було, я залишив Кременець після себе без боргів, і з набагато більшим бюджетом. Все це було результатом спільної роботи команди: працювали з районною радою, з обласною, з Києвом. Найсмішніше, що я покинув крісло мера біднішим, аніж був до того. Але від людей наша родина наслухалася чимало — приписували нам і котеджі, і джипи…
Щоправда, один джип у мене таки був — напозичав грошей, щоб придбати його для хлопців на передовій. Один день побув його власником, відвіз на СТО, там його трохи підрихтували, і до вечора автівка вже вирушила в АТО. Але мене за кермом цього джипа таки встигли помітити — ніхто ж не знав, що я його потім ціле літо в Польщі відробляв…» Так волонтерська робота періодами тривала до 2022 року. Як каже Роман Ванжула, коштів ніколи не збирав — адже в суспільстві сформувався дуже неоднозначний імідж волонтерів. Намагався допомагати війську своїми силами.
«Вона була дуже схожа на мою дочку»
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, кременецькі тероборонівці, поміж якими був і Роман Ванжула, майже відразу рушили на фронт. Спершу опинилися на Сумському напрямку, хоча й активної участі в бойових діях не брали. Також побували й на Полтавщині, Чернігівщині.
«Ми були піхотним батальйоном — на початку не мали жодної одиниці техніки. Нас привезли, вивантажили — ми не знали, що нас чекає. Я взагалі дивуюся, що ми вижили. Я фактично змирився, що не повернуся звідти — але вийшло так, що все ж повернувся», — констатує мій співрозмовник і додає, що вже тоді довелося побачити деякі страшні моменти, штибу Бучі, хоч і в менших масштабах. З того, що врізалося у пам’ять — пограбовані крамниці, розорені будинки, дванадцятирічна дівчинка, яка, зі слів місцевої жительки пережила зґвалтування росіян… «Ця дитина мене вразила — вона була дуже схожа на мою дочку. Але у її погляді було щось таке, що свідчило про пережитий кошмар… Наші хлопці — АТОвці, люди з бойовим досвідом, загрубілі на війні, раніше з такими випадками ніколи не стикались. Це для всіх нас був шок», — каже чоловік.
Роман воював на посаді стрільця, але, оскільки мав саперний досвід, часом випадало застосовувати його на практиці. Одного разу довелося розміновувати хату, в якій мешкала жінка з трьома неповнолітніми дітьми. Родину вигнали з дому російські окупанти — посеред ночі, на мороз. «Коли ми зайшли в цю хату, всі шафи були вивернуті, всі речі розкидані, — розповідає ветеран. — Рухатися по будинку доводилось обережно, адже все було заміноване, а, окрім цього, дітям іще й залишили небезпечний сюрприз на видному місці. Таке варварство не вкладалося в голові». А коли вже після зачистки наші військові привезли місцевим харчі й медикаменти, то були просто нажахані — люди реально не мали що їсти. Відбувалося наче якесь моторошне повторення 1933 року.
Далі в підрозділі, де служив Роман, відбулася ротація, влітку 2022 року вдалося трохи відпочити вдома. А потім кременецька тероборона, разом з іншими частинами, опинилася на Запорізькому напрямку, на самісінькому нулі.
Роман Ванжула розповідає, що особисто в нього військова підготовка була достатньою для цього, але в багатьох його побратимів — ні: «Ми поміняли там хлопців — у москалів поширилися чутки, що на позиції заїхали спецпризначенці, вони відразу почали нас «промацувати». Напевно, й не уявляли, що ми — прості хлопці з далекого Кременця».
За статутом воювати не вийде
Роман Ванжула півтори року провів на війні. «Єдине, що мені подобається у війні — вона відразу змітає усі маски з людей і показує, хто є хто. Там відразу розумієш, з ким можна мати справу, а на кого не варто покладатися, — каже чоловік. — Всі люди бояться — це нормально. Для тих, котрі не можуть впоратися зі своїм страхом, завжди знайдеться робота в тилу. Натомість дуже дратує, коли починають насміхатися з росіян — мовляв «мобіки-чмобіки» і т.д. На щастя, тепер уже цього набагато менше в інформаційному просторі. Наш ворог дуже сильний, воювати вони вміють добре: вивчають місцевість, пристосовуються. Будь-які лазівки, проходи в посадках — все повністю заміноване, вони в цьому також дуже професійні. Воюючи з ними, ми також вчимося, розвиваємось. Це війна нового типу — за статутом воювати не вийде. Варто розуміти, що воїн і солдат — це різні речі. Хто воює, той не служить. Статути, армійські нормативи, вся ця радянська муштра — це дуже далеко від війни… (Але дисципліна все одно має бути). Частина командування відверто не здатна впоратися з новими викликами — але намагається показати свою значущість, важливість. Добре те, що в цілому боєздатність нашого війська значно виросла».
Поки ми спілкуємося, Романові на плече сідає великий богомол. Він доброзичливо спостерігає за ним — каже, що на війні звик до різноманітної живності: комах, гризунів, котів із собаками. Все живе на фронті тягнеться до людського тепла, — тим паче, що наші воїни дуже часто дають прихисток найслабкішим, найменшим. «Деякі кошенята, яких мої побратими надсилали додому, вже повиростали у гарних дорослих котів», — усміхається пан Роман.
Три осколки в серці
Бойові завдання — це завжди небезпека і ризик, і в жодному разі не можна цим легковажити. «Я вже стільки разів повертався з того світу, що й не злічити, — розповідає пан Роман. — Іще до війни була важка аварія, потім — контузія на Майдані… А тепер примудрився отримати і кульове, і осколкове поранення водночас. Зловив кулю просто в обличчя, а відразу після цього — вибух, і три досить великі осколки опинилося в серці. Все це сталося в один момент. До того ж, я був сам — пощастило, що побратими вчасно мене знайшли, наклали турнікет, та й медевак дуже швидко приїхав. Дівчата на стабпункті просто чарівниці, відкачали кров із легені. Погано пам’ятаю, що відбувалося далі. Вже потім взнав, що в мене були уражені легеня, серце, щелепа, око…
Під час спілкування з Романом Ванжулою вражає силах духу, спокійна впевненість і почуття гумору цієї людини. Коли пораненого бійця привезли о першій ночі в лікарню, персонал був сонним, розгубленим. Запитали чоловіка: «Як ви почуваєтесь?» А він їм: «Краще, ніж ті москалі, з якими я крайній раз здибався». Водночас Роман зауважує: «З 2009 року я живу з відчуттям болю. Перше, що я відчуваю, коли прокидаюся — це біль. А тепер до цього іще додалися нові поранення».
Кажу йому, що такі люди як він, наші воїни заслуговують особливої подяки і поваги. Але він заперечує, вказуючи на дружину: «Ось таким, як вона, має бути повага. Без неї я б просто не витримав. Ви собі уявляєте, скільки вона пережила зі мною?».
Як розповідає Антоніна Ванжула, тільки-но дізнавшись про поранення чоловіка, наступного ранку вже була в Запоріжжі. Діставалася туди автостопом. «Мені зателефонував рідний брат чоловіка, котрий займається евакуацією поранених, прямо зі стабпункту. Мовляв: «Не психуй, але Роман “попав”. Ока нема, руки нема. Добре, що все виявилось не настільки страшно», — ділиться жінка.
Попри важкі поранення, пан Роман на диво швидко пройшов процес відновлення. Каже, що роботою медиків у госпіталях повністю задоволений: «Люди роблять можливе й неможливе. Зашили мене так добре, що навіть шраму під оком не видно. Я вдячний усім медикам, що мене рятували». Дружина додає: «Роман пережив багато операцій, лежав у медзакладах у Запоріжжі, Дніпрі, Львові, Чернівцях — але я жодного разу не мусила «віддячуватись» лікарям, не носила шоколадок медсестрам, не купляла медикаментів».
Сім’я — це дуже велика підтримка
Антоніна Ванжула, до слова — також неординарна, яскрава особистість, котру добре знають у Кременці. Розповідає, що перепробувала чимало творчих хобі — адже багато років провела в декретних відпустках. Працювала на різних роботах, але жодного дня за професією (вчителька біології). Тому жінка захопилася вирощуванням кімнатних рослин і вʼязанням мʼяких іграшок. Вона розповідає: «Я можу пройтись магазинами, позбирати там якісь напівживі рослинки, які вже ніхто б не купив — реанімую їх, пересаджую, повертаю до життя. Дещо купую, розсаджую. Колись вишивала, бісером плела. Люблю робити щось руками. Буває, що в’яжемо з дітьми шкарпетки, робимо свічки і передаємо їх на фронт».
Війна триває, і питання участі у ній молодого покоління cтає все гострішим. У подружжя троє дітей. «От, не вивезла вчасно», — гірко іронізує пані Антоніна. А Роман заперечує: «Вони самі не захотіли. Хоча можливість була — друзі кликали у Варшаву, пропонували будинок, всі умови для дітей, роботу для дружини. Я вже був на війні, пропонував Тоні виїжджати з дітьми. Вони порадились і відмовились їхати».
Тепер пан Роман повернувся до Кременця, потроху одужує після отриманих поранень. Але зізнається: «З війни повертатися дуже важко. Там — набагато легше, простіше. Коли ти там робиш можливе і неможливе, ризикуєш життям — а в тилу процвітає цинізм, корупція, більшість взагалі забули про війну, хтось із крокодилячими сльозами на очах зустрічає полеглих, а сам тихцем обкрадає державу — це все дуже складно сприймати».
Насамкінець запитую, що б він порадив тим побратимам, котрі тепер теж переживають процес реабілітації, адаптації до тилового життя: «Будь-яка реабілітація дуже індивідуальна. Все залежить від характеру людини, від її внутрішнього стержня, — каже Роман Ванжула. — Головне — не замикатися в собі, менше читати новин. Пам’ятати, що алкоголь не рятує в жодному разі. У кого є сім’я — це дуже велика підтримка, знаю з власного досвіду. Тут немає якоїсь одної конкретної поради, в кожного свій шлях. Але треба жити, бо життя не закінчилося. А війна колись таки закінчиться, і після цього в кожного з нас буде дуже багато роботи» .
Уляна ГАЛИЧ.
Фото з особистого архіву Романа ВАНЖУЛИ.