Про історію української національно-визвольної боротьби, котра триває не перше століття поспіль, аж до сьогодні, складно говорити без пафосу, спокійно і виважено, не зриваючись на болісний крик чи ридання. А особливо важко, коли Героями цієї історії стають зовсім юні, талановиті, яскраві постаті — ті, котрим іще жити й жити, творити нашу державу, розбудовувати її майбутнє, народжувати й виховувати покоління нових українців…  

Про одного з Героїв, Віталія Сидорука, назавше 23-річного в нашій пам’яті, розповів його батько — Юрій Леонідович Сидорук. Життя захисника обірвалося 30 травня цього року, під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Райгородок Донецької області. Вічна пам’ять йому і вічна шана!

Нізащо не підвести колектив

Віталій народився 25 квітня 2001 року в невеличкому містечку Новояворівськ, що на Львівщині, в родині Юрія та Лілі Сидоруків. Коли хлопчику минув рік, молода сім’я переїхала на Тернопільщину, в село Рудки колишнього Гусятинського району, до прабабусі Софії.

До якогось моменту життя Віталіка складалося зовсім звичайно, як у кожної дитини: спочатку був садочок в селі Яблунів, а опісля — навчання в загальноосвітній школі, теперішньому Ліцеї. Також було два роки навчання в санаторній школі. Хлопець зростав допитливим, доброзичливим, творчим, дуже добрим — нікого не міг образити.

Вже з другого класу виявив бажання вступити в зразковий аматорський дитячий танцювальний колектив «Первоцвіт» міста Копичинці. Як згадує батько, ледь не кожного дня доводилось возити малого Віталіка на репетиції — під керівництвом вчительки Оксани Василівни Карашевської діти вивчали нові танці, тренувалися. Неодноразово і сам Юрій Леонідович виступав разом із дітьми на сцені, допомагав їм із композиціями.

Танцювальному колективу Віталій віддав п’ять років свого життя — щиро і самовіддано. В той час було багато успішних виступів на різних концертах, фестивалях, конкурсах — і скрізь копичинецький «Первоцвіт» здобував перемоги, Гран-прі. Маленькі танцюристи виступали й на одній сцені з Оксаною Білозір — а згодом саме вона запросила їх на великий міжнародний конкурс до Києва, де колектив укотре став володарем Гран-прі. Отримував «Первоцвіт» і численні запрошення із закордону — з Польщі, Німеччини, Болгарії, навіть Саудівськоїй Аравії. І скрізь їм не було рівних, талант юних українців, їхня самобутня творчість викликали захват аудиторії. Участь у дитячому колективі сформувала у Віталієві навички дисципліни, відповідальності та підтримки партнера. Вже під час військової служби побратими помічали особливу поставу, чіткість і спритність рухів хлопця — а все це було наслідком потужного хореографічного гарту, отриманого в дитинстві.

Юрій Сидорук згадує такий епізод: «Одного разу танцювальний колектив мав підтвердити звання зразкового, виступаючи перед атестаційною комісією. І якраз напередодні цього виступу Віталік захворів, температура в дитини піднялася до 40°, стан був дуже поганий. Звісно, ми з дружиною просили його залишитися вдома. Але син був задіяний у двох великих композиціях, виконував ключові танцювальні партії. «Тату, я не підведу колектив. Від початку до кінця буду з ними», — сказав Віталик і виступив просто блискуче, виклавшись на повну. А після концерту, на диво, температура спала, і вже наступного дня він пішов до школи».

Хоча в той час «Первоцвіт» виконував, переважно, народні танці, були в них і номери на актуальну тематику. А по-справжньому пророчою, на жаль, стала композиція, присвячена Революції Гідності — центральну, ключову роль загиблого на майдані воїна виконав Віталій. До слова, в танцювальному колективі його не забувають, люблять і згадують — у жовтні планується провести творчий вечір пам’яті, присвячений Віталію Сидоруку, його воїнському Подвигу.

Вивчився і пішов добровольцем

Після закінчення школи хлопець вступив у Гусятинський фаховий коледж ТНТУ імені Івана Пулюя на спеціальність «Інформаційні технології». Там проявив себе здібним і наполегливим студентом, здобув повагу й любов серед товаришів, брав участь у різних спортивних змаганнях та конкурсах. А найголовніше — дуже любив свій коледж, друзів і викладачів. З кураторкою хлопця, Наталією Невінською, родина Сидоруків дружить і досі.

До коледжу Віталій вступив разом з однокласником і найкращим другом Олегом Левенцем — вже тоді хлопці планували разом піти воювати. Але склалося так, що Олег після коледжу підписав контракт і вступив до лав ЗСУ, а Віталій, за наполяганням батьків, продовжив освіту і ще два роки провчився в Тернопільському національному технічному університеті ім. І. Пулюя, на факультеті «Комп’ютерно-інформаційних систем і програмної інженерії».

«Я йому сказав: «Якщо ти хочеш пов’язати себе з військовою справою, розвиватися в цьому напрямку, тобі потрібна вища освіта», — згадує Юрій Сидорук. Що характерно, спершу хлопець вступив на контракту форму навчання, але, з огляду на його успіхи, невдовзі за наказом ректора був переведений на держбюджет.

Навчаючись в університеті, Віталій продовжував плекати бажання піти добровольцем у військо. Свого часу звертався і в Національну гвардію, і в Правий сектор, і до інших військових підрозділів. Але довелося все-таки завершити навчання.

Та вже наступного дня після отримання диплому він поїхав у ТЦК і підписав контракт із ЗСУ. 29 серпня 2022 року відбув на навчальний полігон, де успішно пройшов усі випробувальні тести. Відтак йому запропонували стати керівником відділення і вирушити на навчання у Велику Британію, здобувати військові навички штурмовика.

Наполегливе навчання дало свої плоди — відділення під керівництвом Віталія Сидорука неодноразово називали найкращим по всіх показниках. А вже через півтора місяця у складі 3-ї роти 108 батальйону 10 бригади «Едельвейс» молодий боєць відбув на одну з гарячих точок того часу — околиці міста Бахмут. Потім були Авдіївка, Куп’янськ та інші малі міста та села…

Важливий момент: коли Віталій вирушив на фронт, одногрупники зібрали велику суму коштів, придбали автівку, належно її оформили, підготували й пригнали в Дніпро, де він на той час перебував. Багато друзів, однокурсників хлопця також вступили до лав ЗСУ, нині воюють.

«Це ліжко нашого «Калашика»

Як розповідає Юрій Леонідович, через півроку служби, з огляду на те, що за спеціальністю Віталій був програмістом, йому доручили стати оператором літальних апаратів — «дронником». Здобуті знання і навички хлопець вклав у цю справу, яка стала для нього улюбленою.

Про бойові успіхи воїна в захисті своєї країни та недопущенні втрат серед побратимів свідчать його нагороди: Відзнака Президента України від листопада 2023 року, відзнаки Міністра оборони України – «Хрест Доблесті» та «Залізний Хрест» від 10 та 16 лютого 2024 року, подяки та іменні подарунки від керівництва бригади.

«Щоб ви розуміли, хто такий Віталик: спочатку він вчився у кращих дронщиків, фахівців з радіоелектронної боротьби, а потім вже вони вчилися в нього», — пояснював командир хлопця його батькові.

Юрій Сидорук розповідає: «Віталик часто наголошував на важливості навчання, казав, що хлопці, які не хотіли вчитися — гинули впродовж кількох місяців. — А хто працював над собою, засвоював нові знання, ставали успішними воїнами. Син вірив, що за Україну не потрібно вмирати — за неї треба вбивати».

На жаль, попри всі отримані навички, досвід та уміння, смерть дісталася до Віталія іншим, підступним шляхом: їхню з товаришем позицію хтось просто здав росіянам. По лабораторії, де Віталій із побратимом Сашком на псевдо «Карма» працювали з безпілотниками, виконуючи завдання командира, прицільно вдарила ворожа ракета, обірвавши відразу два молодих життя українських воїнів.

«Минулого року, на свято Миколая, я прокинувся, хотів підвестися. Але раптом відмовили ноги — і я зрозумів, що з нашим сином щось не так, — розповідає Юрій Сидорук. — Як пізніше виявилось, біля позиції, де перебував Віталик, упали три ракети — і жодна з них не розірвалася. Вони були там удвох з побратимом Андрієм Маляренком, на позивний «Малярчик», — обійнялися і сказали одне одному: «Хто з нас виживе, хай доставить тіло другого батькам». Але залишились живими обоє — ніби вища сила, яка сповістила нас, оберігала наших хлопців. А вони на тій позиції перебували 30 днів, без телефонів — тож весь цей час ми мусили чекати, аж поки син вийшов на зв’язок. Він довший час не розповідав про цей випадок — аж потім, коли приїхав додому у відпустку, зізнався. Значить, наші молитви врятували їх тоді… Але чому тепер не врятували? Мабуть, Господь вирішив, що душа нашого сина більш потрібна на небесах…»

Побратими любили і поважали Віталія — і до сьогодні пам’ятають його, приїжджають, відвідують могилу. «Одного разу приїхали і розповідають мені: «На наш пункт дислокації прибули новобранці — а ліжко Віталія в нашій кімнаті ніхто не займає. Адже це ліжко нашого Віталіка — «Калашика», воно майже як святиня для нас», — ділиться Юрій Леонідович. — У Віталика було псевдо «Калаш» — на шиї в нього було татуювання із зображенням автомата Калашникова, це перше тату, яке він зробив, іще навчаючись у коледжі».

«Не хочу, щоб гинули його побратими»

Родина Сидоруків — добре знана й шанована в цілій Копичинецькій громаді. «В нашій сім’ї завжди цінувалися традиції, панувала повага одне до одного, — каже Юрій Леонідович. — Минулого року ми відзначили 100-ліття освітянської роботи в нашій родині. На нас трьох, — мого діда, батька й на мене — припало 100 років педагогічної праці. Віталик, хоча й не пішов цією стежкою, так само дуже любив дітей, роботу з ними — напевно, вчительські гени давалися взнаки. Підтримував мене у роботі з нашими джурами Куреня імені Любомира Гузара, став їхнім неофіційним наставником. На свою зарплату військового просив придбати для дітей уніформу, щоб вони відчували: про них піклуються, їх цінують і люблять, їхній розвиток — важливий. До речі, діти розуміли це, любили Віталика — на його похороні до останньої миті всі наші джури стояли біля могили, віддаючи йому останню честь…

Віталій намагався допомогти всім: родині, друзям, знайомим, а на фронті — своїм побратимам. Дуже цінував життя своїх хлопців — коли траплялися якісь поранення, намагався витягнути кожного. Завжди казав, що в них у «Едельвейсі» найкращі побратими, найкраще командування. Жодного разу ніякої скарги не довелося почути за час його служби. Після загибелі сина побратими привезли його тіло додому, — через два дні, 5 червня відбувся похорон, який зібрав величезну кількість людей, насамперед, молоді».

Юрій Леонідович розповідає, що зв’язок із сином не обірвався навіть попри його загибель: «Віталик — це мій первісток, старший син. Ми були з ним дуже близькі, спілкувалися на рівних. Може, для когось це прозвучить дивно, але він мені часто сниться, ми розмовляємо. Зі мною він завжди зібраний, спілкується чітко і по-діловому, дає важливі поради. І все, що він каже, збувається.

Наприклад, після похорону Віталика до мене підійшли його побратими, попросили про допомогу. Їм потрібен був причіп, — перевозити продукти, забирати поранених із поля бою. Старий розбила ракета. Також ми збирали кошти на індивідуальні засоби антидронової боротьби. Цей пристрій має назву «Мольфар», а серед бійців відомий як «Цукерка». Йог вартість 1500 грн. Нам було потрібно придбати 40 таких пристроїв, сума збору становила 60 тисяч.

Я думаю: «Вітальчика немає, хто ж мені допоможе з цими зборами?» А він прийшов уві сні до мене і каже: «Тату, не переживай, гроші будуть». І справді, ми за три дні зібрали досить велику суму, яка була потрібна, щоб закрити ці збори. Тепер усе це устаткування служить і рятує життя нашим воїнам. Попри те, що Віталіка більше немає, намагаємось постійно допомагати його побратимам, чи можемо: продуктами, медикаментами… Хлопці постійно телефонують, ми з ними на зв’язку. Віталик загинув, але я не хочу, щоб гинули його побратими».

Батько розповідає, що молодший син, Денис, якому 18 років, дуже стійко і мужньо переніс загибель брата. Ще при житті Віталій попросив меншого брата: «Якщо я загину, обіцяй триматися, не плакати, не переживати сильно. Тобі треба жити далі, підтримувати батьків».

Отримавши страшну звістку про загибель Віталія, Денис не хотів вірити, казав: «А може вони помилилися, тату? Може, це не наш Віталик?» Але, як розповідає пан Юрій, татуювання на тілі сина виклювали ймовірність помилки при ідентифікації. «Дуже важко мені було це говорити Денисові, але я мусив… Хоча, звісно, в глибині серця кожен у нашій родині сподівається, що доля помилилася, що Вітальчик живий, що він десь є… Він приходить до нас у снах — і до мене з дружиною, і до Денисика, й до нареченої, Іринки і до бабусі… Я й не проти, що він приходить. Хоча б так маю можливість з ним поспілкуватися. Хоча б так».

До речі, коханій Ірині хлопець освідчився 24 квітня, у жовтні вони планували одружитись. Дівчина часто приїжджає на могилу нареченого, підтримує теплі стосунки з його батьками.

Дуже боляче, що люди збайдужіли…

На честь Віталія Сидорука на стіні Яблунівського ліцею встановлено меморіальну дошку — на жаль, вона є не першою і не останньою… Але пам’ять кожного захисника має бути вшанована належним чином — аби подвиг сина не лишився забутим, Юрій Сидорук створив на сайті Президента України електронну петицію щодо посмертного присвоєння синові звання Героя України. Нагадаємо, для того, щоб петиція потрапила на розгляд, необхідно зібрати 25 тисяч підписів. Станом на тепер бракує близько півтори тисячі голосів — але й часу для збору підписів залишається не так багато.

З болем у голосі чоловік розповідає: «Минулого року, під час бойових дій, Віталік одним із перших помітив ворожі танки, які насувалися на наші позиції. Він із побратимами вели дуже важкі бої, знищили купу ворожої техніки… Коли Віталій повернувся із завдання, командир відразу простягнув йому всі документи зі словами: «Їдь додому, ти заслужив». Чітко пам’ятаю цей день. 8 червня в дружини було день народження. Наступного дня зранку підвіз її до аптеки, де вона працює. Раптом біля аптеки зупиняється автівку, з неї виходить військовий. Дивимось, а це наш Віталік! Я навіть не повірив, поки не обійняв його — ми ж думали, що він на нулі в цей час… А він тільки потім зізнався, в якій операції брав участь… Тоді ми з сином трошки поговорили і відразу ж поїхали до мого батька, а його дідуся, який на той час уже 13 років як важко хворів… Віталік знав, що дідусь дуже його чекає — ця їхня зустріч була дуже зворушливою і, на жаль, стала останньою… Тато незадовго після цього помер. Відео їхньої зустрічі набрало більше 18 тисяч переглядів. Я думав, що після цього збір голосів для подання петиції мусив би вже завершитися… Але додалося всього кілька сотень голосів. Невже у цих людей, котрі переглянуло відео, не знайшлося хвилинки часу, щоб перейти за посиланням і проголосувати? Адже, якщо в людини є інтернет, і вона вміє ним користуватися, зробити це зовсім нескладно…. Дуже боляче думати, що наші люди збайдужіли, її серця стали черствими до чужого горя…»

Юрій Сидорук розповідає, що завжди підтримував усі подібні петиції, ще до загибелі Віталіка — адже кожен воїн, котрий віддав своє життя за Україну, а особливо ті, хто пішли воювати добровільно — безумовно, уже є Героями.

«Ми вдячні усім людям, які підтримують нас, поширюють, телефонують до своїх родичів, знайомих — допомагають збирати підписи, — каже чоловік. — Адже наш Вітальчик і справді, як співається у нашому Гімні, душу й тіло поклав за свободу Батьківщини, за всіх нас… Це не мої слова навіть, а його побратимів… Так, мій син загинув. Але він показав своїм прикладом, яким має бути життя й служіння справжнього патріота, українця, людини… Він поставив для нас усіх дуже високу планку свідомості, патріотизму, особистої мужності. Навіть побратими, котрі були старшими за віком, рівнялися на нього. Вірю, що Віталій вписав своє ім’я в новітню історію України, в історію боротьби за незалежність нашої держави. Надіюся, що він загинув не намарне».

Уляна ГАЛИЧ.

Фото з родинного архіву Сидоруків.

P.S.

Шановні читачі газети «Вільне життя плюс»! Просимо Вас — підтримайте родину Героя. Підписати петицію можна, перейшовши за посиланням: https://petition.president.gov.ua/petition/231382.

Якщо Ви не знаєте, як це зробити, попросіть допомоги у Ваших родичів чи знайомих. Пам’ятаймо, що наша сила — у єдності та небайдужості!