Уже впродовж трьох років у Тернополі існує літературна студія «Сім Герц». Молоді поети на чолі з модератором Юрієм Вітяком творять свою літературу і свій стиль.
Про те, як не зливатись із натовпом, бути в центрі уваги, про що пишуть і що надихає сучасних літераторів – про та інше спілкуємося із Юрієм Вітяком.
– Яку роль літстудія відіграє у твоєму житті?
– «Сім герц» не просто впливає на моє життя, вона є моїм життям, вона те, без чого його важко уявити. Студія – це таке собі літературне дітище, притулок для літераторів, куди приходить багато нових авторів. Вони пробують ділитись тим, що в них добре чи не дуже добре виходить. Вони хочуть почути іншу думку щодо написаного. Моє ж ставлення до таких авторів, як правило, поблажливе, тому що молодих поетів потрібно завжди підтримувати, особливо, коли людина робить перші кроки, які видаються важкими. Вважаю, що це те, що потрібно всіма силами розвивати, прищеплювати, якщо бачиш у людині літературний хист, талант, емоції.
– Ти доволі неординарна людина – у текстах, власному образі. Неважко помітити, що любиш одягатись незвично і яскраво. З чим це пов’язано? Таким чином ти кидаєш виклик суспільству чи самому собі?
– (сміється – Авт.) Я свідомо не провокую суспільство. Це мій внутрішній стан душі. Я вважаю, що все, що є в тобі хороше, можна показувати. Якщо ти така особистість, якщо так думаєш, якщо тобі подобаються ці кольори, ці слова, то чому б це не проявляти? Навіть якщо хтось буде «косити», якщо хтось буде незадоволений, що ти саме така особистість, це твій почерк. Одяг – це почерк, слова – це почерк, вчинки – це почерк, і я вважаю, що це мій почерк, це мій ідеостиль.
– Що надихає до творчості?
– Почну з того, що пишу вночі. Я не знаю, з чим це пов’язано, можливо тому, що вночі ти аналізуєш усе, що з тобою трапилось упродовж дня, можливо, з іншими психологічними, фізичними аспектами і так далі. Я, чесно кажучи, ніколи не вдавався до таких тонкощів, ніколи не ставив за мету дізнатись, чому пишу саме в цю пору. А надихає мене те, що я побачив впродовж всього дня: люди, ситуації, вчинки, книги, слова, фільми, музика.
– Ти пишеш незвичні тексти, які багато в чому є важкими для сприйняття за своїм змістом, формою подачі. Чи не боїшся, що тебе можуть не зрозуміти?
– Ні. Я ніколи не ставив собі мету писати для мас, для якоїсь певної аудиторії, бодай для однієї людини. Я пишу це тому, що відчуваю в цьому потребу. Навіть якщо це ніхто не зможе сприйняти, не захоче сприйняти, то це не буде для мене образою. Я висловлююся в такий спосіб. Це те, що допомагає мені в емоційно складні періоди життя, це те, що мене підбадьорює, це те, що дозволяє мені бути собою. Тому справа сприйняття чи не сприйняття – це не те, що має до мене стосунок.
– Як у наш час не загубитись серед тисячі різних поетів, стилів, течій, не злитись з натовпом, а виділятись серед інших?
– Я кажу завжди і усім: «Будьте собою. Не бійтеся проявляти свою особистість». Насамперед потрібно чути своє серце, потрібно чути свої думки, потрібно це нотувати. І тоді, коли відмовляєшся розуміти тенденції в тому плані, щоб їх сліпо наслідувати, в той момент у тебе з’являється якесь усвідомлення, прояснення, тобі здається, що можеш бути іншим, що ти цікавіша особистість і не варто епатувати зайвий раз. І коли намагаєшся не копіювати когось, тоді вирізняєшся з-поміж інших. Не копіювати в одязі, не копіювати в літературі, музиці, у всьому, що оточує.
Спілкувалася Леся ЯСНІЦЬКА студентка ІІ курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з архіву Юрія ВІТЯКА
Прокоментуйте