Чи треба у когось питати дозволу захищати Батьківщину? Питання риторичне і все ж, коли дехто воліє у кращому випадку про це своє право й обов’язок, до речі, також, не згадувати, інші докладають зусиль, аби потрапити туди, де, на їхню думку, вони у цей момент найпотрібніші — на війну. На війну в період перемир’я, на війну, як хтось сказав, настільки важку, що її навіть не дають оголосити.
У той час, коли одні вже від війни втомилися, не бачачи її, бо просто втомилися чути про неї, ці мужні чоловіки й жінки не відчувають втоми робити те, що вони уже навчилися робити, а саме — воювати. І воюватимуть стільки, скільки потрібно, аж до перемоги, а що вона буде у них нема сумніву. Це я про 1-шу окрему штурмову роту Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» (ДУК ПС). У її складі, рядовим бійцем, я мав нагоду провести два тижні у грудні-січні, можна сказати, від Різдва до Різдва, зустрівши там і Новий 2017-й рік і власний День народження.
Окрема штурмова займає позиції на краю авдіївської промзони, відколи наші просунулися туди майже рік тому, і де стоять, не віддавши ні метра рідної землі.
Командир роти з позивним «Да Вінчі», ще зовсім молодий, йому лише двадцять один, хоча за плечима вже два з половиною роки війни.— Друже, а чому «Да Вінчі?» — запитую, коли стареньким пікапом їдемо на позиції.
— Бо хотів бути художником, вчився в художньому училищі в Івано-Франківську, але так його і не встиг закінчити, — відповідає він, оминаючи вибоїни. — З училища поїхав на Майдан, а з Майдану, серед перших тридцяти п’яти добровольців, у навчальний центр «Десна», — продовжує розповідь. — Мама, звичайно, не знала, хоча тепер уже знає, — начеб випереджає моє наступне запитання.
Воювати «Да Вінчі» почав влітку 2014, здобуваючи в боях і зброю, і досвід. Втрачав побратимів, і то є найбільш болючі і найбільш гіркі спогади. Під час обстрілу з російського танка і сам отримав поранення, лежав у госпіталі в Дніпрі, з якого через пару місяців, недолікувавшись, утік знову на фронт.
Бійці, навіть набагато старші за віком, ставляться до нього з повагою. Свій авторитет Да Вінчі підтверджує щодня, організовуючи оборону, забезпечення і побут. Це той випадок, коли бажання захищати Україну і бойовий досвід важать не менше, а часом і більше, ніж військова освіта.
У роті панують доброзичливі, побратимські стосунки, де всі рівні, лише в командира незрівнянно більша відповідальність. Наприклад, якщо черга до чайника, то він чекає, як і всі, а якщо небезпека, то він попереду. Коли стріляє з СПГ, то з чотирьох пострілів три лягають у ціль.
На Да Вінчі рівняються й інші командири, з позивними: «Безсмертний» («Без»), «Абдула», «Старий», «Баско»…
Сам бачив та й бійці переказують, що не раз, коли з того боку прилітає міна, чи «сапог», як тут називають заряди із СПГ, то й же «Абдула» даючи команду: «В бліндаж!», — сам залишається нагорі із своїм «путімоном» (кулеметом РПК).
Він колишній військовий, родом із Луганщини, і також воює вже не перший рік.
— Трохи набридло вже це «весло», — це він про свій кулемет, — постійно зачіпляю за край окопу. Хоча, що окопи такі вузькі також добре, самі ж копали… — розмірковує вже потім, ввечері, коли, виставивши на грубку змокрілі за «зміну», як тут називають бойове чергування, чоботи, розкладає для змащення деталі кулемета.
Зброї не те, щоб не вистачає, але впадає ввічі її різнобій, тільки того ж калаша п’ять чи шість модифікацій, і зачовганість від тривалого використання, буває, що й виходить з ладу. Та бійці не нарікають, воюють тим, що є. Навіть якось вдосконалюють, продовжують її термін придатності. Наприклад, ротні умільці, прилаштувавши до старої «дашки» (ДШК) оптику, зробили з неї цілком пристойну дальнобійну снайперку.
А «Без» і до свого кулемета також прилаштував трофейну оптику і саме з нього він салютував у новорічну ніч. Він також з Майдану, і також, разом з Да Вінчі, через «Десну» потрапив на передову. Родом із Житомирщини, визволяв Карлівку й Авдіївку, також має поранення і також, недолікувавшись, вернувся у свою роту. Пишається тим, що навесні минулого року це саме вони, наша 1-ша окрема штурмова, відбила у сєпарів (кажемо у «сєпарів», розуміємо у росіян) промзону й надійно закріпилася там. Підрозділи ЗСУ також спрацювали тоді на відмінно, вчасно прийшли на допомогу.
Старенький «Ніссан» друга «Беза» щодня возить хлопців «на працю й з праці», як вони самі кажуть, доставляє амуніцію, провізію та будматеріали для позицій. Бо попри перемир’я, війна триває щодня і бійці 1-ї штурмової в околицях Авдіївки шукають і, головне, знаходять можливість наносити збитки ворогові і «в лісі», і «на дачах», і скрізь, де стоять наші опорники. І в самоволку вони ходять не на за пивом, а в «сіру зону» в розвідку. Хоча загалом у роті залізна дисципліна, викликана навіть не так вимогливістю командирів, як високою вмотивованістю самих бійців, панує суворий «сухий закон». А ще приязнь, взаєморозуміння, взаємовиручка і звертання на кшталт: «Друже, «Борода»!», «Друже, «Олексо»!», чи «Друже «Саво»!» — є нормою.
До речі, про «Саву», він — воїн і філософ. Родом з Чернівеччини, невисокий, рухливий, а відчайдушний, то часом вже й понад міру. І коли я згадував про розвідку у «сіру зону», то мав на увазі саме його рейди.
— Ні, ще мій час не прийшов помирати, — розмірковує напівжартома-напівсерйозно. — От, коли мені буде дуже добре, коли все в житті буде гаразд, тоді Бог і переріже каната, і якір впаде… Але поки ще того доброго нема і близько не видно.
«Саві» ледь за тридцять. Втім серед бійців є й ті, кому лише нещодавно виповнилося вісімнадцять, є й такі, кому вже за п’ятдесят, і я серед них, хоча більшість все ж середнього віку. Дуже молодих на передок намагаються не посилати. Особливо після того, коли у ніч з 1 на 2 червня від важкого поранення в голову загинув 19-річний Женя Костюк (друг «Шльоцик»).
Бійці й досі сумують за цим веселим, щирим юнаком, але молох війни не шкодує нікого.
У роті пам’ятають кожного бійця, хто віддав життя за Україну. Під їх портретами в імпровізованій капличці завжди горить свічка пам’яті… Останні втрати: від кулі снайпера уродженець міста Дніпра Євген Ворошило, друг «Джек». Один з найкращих штурмовиків, до початку війни в Україні п’ять років прослужив в гарячих точках у миротворчих військах. У пам’ять про нього названо один із наших опорників «на дачах». А друг «Фізик», Едуард Зебін, то загинув вже зовсім недавно, під час мінометного обстрілу… Героям слава!
— І війна «гібридна» і перемир’я також «гібридне», — ділиться друг «Філ».
Він, як і багато інших, починав в «Азові». Але після того, як цей підрозділ ввійшов у склад МВС і фактично перестав брати участь у бойових діях, перейшов в ДУК. Він з Росії, з Підмосков’я, а його молода дружина з позивним «Марічка» з Білорусі, обоє є добровольцями і воюють за волю України. Тепер із поверненням додому в обох проблеми, бо ж їх там легко можуть посадити у в’язницю, хоча і в Україні з узаконенням статусу поки що також нічого неясно. А якщо додати, що «Марічка» ще й вагітна, то це лише ускладнює ситуацію. Втім, молоді не бояться труднощів, покладаються на свої сили, а ще на побратимів, які завжди прийдуть на допомогу, й цінують кожну хвилину, що можуть провести разом.
А ще із жінок, що воюють у складі роти не можливо не згадати «Емки» та легендарної «ТТ», «тьоті Тані». Вони займаються медичною службою, нарівні з іншими переносить всі випробування та злигодні. «Емка» з Кіровоградщини, а «ТТ» родом з Одеси, разом із чоловіком починали волонтерми, також ще з Майдану. При нагоді «тьотя Таня» ще й тішить бійців домашніми стравами. Сам їв, неперевершено!
З Авдіївки, попри цілодобово працюючий «Коксохім» до наших позицій на так званих «дачах», що і справді є дачами, які тепер через бойові дії стоять пусткою, їхати всього нічого. Крім нас і військовослужбовців Збройних Сил, людей тут більше нема, тільки коти й собаки, а ще птахи… І в моменти тиші, коли стрілкотня стихає, між деревами навіть може озватися дятел… Кулеметні черги то короткі, то довгі… Потім дятел… Тоді знову кулемети… Так ніби змагаються мир і війна, життя і смерть.
Перед святами волонтери навезли всякої всячини і постійно продовжують довозити, отож, продуктів вистачає. Більша проблема набої, але, знову ж таки, не тому, що нема, а тому, що великі витрати, постійно доводиться відповідати вогнем на вогонь.
— Беру на чергування до півтисячі патронів, — бідкається друг «Марек». — Дев’ять набитих ріжків, а решта в коробках і в розсипну, а після «гарячої» ночі буває залишається лише однин ріжок.
Як і чимало інших, він виходить на позиції без «броніка», лише у м’якій кевларовій камізельці під курткою, що може захистити хіба від осколків. Але бійці вважають, що часом краще, щоб куля прошила навиліт, особливо калібру 5.45, із зміщеним центром ваги. Бо ті бронежилети, які є, все одно пробиваються, а куля, вдаряючись у задню стінку й вертаючись, робить «фарш», тоді вже нічого не допоможе. Хіба, хто не має кевларів, як от ми з «Мудрим», чи «Філ», то тягаємо «броніки».
Це вже інший «Філ», їх у нас двоє. Цей «Філ» з Кропивницького, хоча і нова назва колишнього Кіровограда йому також не подобається.
— Я був за Еспай! Так колись називалося скіфське поселення у межах нашого міста, — посміхається він, поправляючи свого новенького з вигляду «броніка».
Нам видали неважкі, хлопці називають їх «міліцейськими» і прикривають вони лише до пупа. Якби були армійські, ще совєтського зразка, то важили б по шістнадцять кіло, але не кожен може у такому довго витримати. Зате каску я отримав надійну, кевралову. Форму також підібрали без проблем, типу «бундес», майже вся рота воює в «бундесі», «піксель» і «горку» мають лише одиниці. Щоправда, в кишені куртки знайшов покришене печиво, видно, боєць, який носив її до мене, його любив. Найбільш проблемними виявилися черевики, бо хоч і на розмір більші, але не зимові. Але ж надворі зима, і навіть у трьох парах шкарпеток часом ночами на посту мерзли п’яти. У хлопців пальці, а у мене чомусь п’яти, видно, вік бере своє.
Щодо позивних, то бійці самі собі їх придумують, який кому подобається, тому трапляються повторення. Крім двох «Філів» і двох з позивним «Борода», один з яких безбородий, і «Абдулів» також двоє. Другий з Києва, сантехнік за професією і воїн за покликанням. У 2014 захищав Савур-Могилу, виходив з-під Іловайська. Зараз у Києві працює за спеціальністю, а на передову, допомогти побратимам, приїздить також лише у відпустку.
Мова серед бійців і українська, і російська, хоча української більше, до того ж вона представлена чи не всіма можливими діалектами. Від закарпатського «я лем» у друга «Русого», галицького «я ся» у «Сабоніса» до південного «осьо» «Марека» та м’якого полтавського «ль» «Старого»… А друг «Гес» приїхав аж із Західного Сибіру, на вигляд має років сімнадцять-вісімнадцять, хоча каже, що двадцять один. Він настільки досконало вивчив українську, що акценту майже нечутно. Переходить на російську хіба, коли сперечається на історичні теми з другом «Хотином», який його часом по-дружньому підколює.
«Гес» каже, що його предки потрапили до Сибіру не з України, а з Польщі, і що вже встиг закінчити перший курс історичного факультету. Ненавидить Леніна й комуністів, згадує, що вони репресували його двох прадідів, а про Голодомор каже, що той був не тільки в Україні, а й в Західному Сибіру.
— Так, скрізь, де жили українці, — погоджується з ним львів’янин «Мудрий», коли ввечері, поки ми з «Хотином» рубаємо дрова й розпалюємо нашу «буржуйку», вони разом чистять картоплю, і це вичерпує дискусію.
З другом «Мудрим» в авдіївську промзону ми приїхали одночасно, відтак тримаємося разом. З нами ще був друг з позивним «Крейзі», теж зі Львова, викладач одного із львівськи училищ і, до речі, як і я, випускник львівського журфаку. Він, як і «Мудрий» тут, на промці, вже вдруге. Минулого разу приїздили також на місяць, у серпні. Тоді багато окопувалися, під обстрілами, розширюючи позиції. Тепер «Да Вінчі» залишив його «в лісі», куди ми також заїжджали, а нас із «Мудрим» привіз сюди, «на дачі».
«Мудрий» працює на якомусь польському виробництві під Львовом і годиться мені в сини. Сказав мамі, що їде в Ужгород, охороняти інший завод цієї ж фірми, якому начеб загрожують рейдери, а насправді взяв відпустку і на передову. Бо ж на разі ДУК ПС — один із небагатьох добровольчих підрозділів, які ще залишилися в зоні АТО, і які дають можливість короткотривалого потрапляння на фронт, наприклад на місяць відпустки, чи й навіть на пару тижнів. Тут раді будь-якій допомозі і кожному, хто має військові навики, знайдеться місце, якщо не на позиціях, то на базі. Та при цьому варто пам’ятати, що поїздка, як правило, за власний кошт, що грошей тут також ніхто не платить і статусу учасника АТО не дає, і по телеку нас також не показують. І ще — якщо потрапиш в руки ворогові, то це одразу смерть, бо в полон добровольців не беруть. Хоча вони й не здаються.
… — Коли їхав сюди, у вагоні напроти мене сиділа дівчина, дуже мені сподобалась, але познайомитися так і не наважився, — ділиться «Мудрий», коли чистимо зброю. — Не знаєте, на вокзалі в касі мені можуть сказати її ім’я й прізвище, вони ж знають? Бо ж на кожному квитку пишуть, а місце її я пам’ятаю. А потім через соцмережі можна буде її пошукати…
— Чому б і ні? — підтримую я його.
— Але ж вони, мабуть, не скажуть.
— А може й скажуть, — вирішую й далі його підбадьорювати. — Головне, щось придумати переконливе. Ну, наприклад, що вона якусь річ забула у поїзді і ти маєш їй повернути…
— І що, наприклад? — клацає затвором.
— Наприклад, книжку, — раптом приходить мені ідея. — Купи якусь гарну, а коли знайдеш її, то просто подаруєш, — запалююсь не менше, ніж мій молодий побратим і, здається, вже навіть знаю, яку книжку, коли повернемося до цивільного життя, він зможе їй подарувати.
Особливість війни у ХХІ сторіччі, а тим більше «гібридної», зв’язок із домом, з рідними і близькими, не переривається. Хіба на позиціях хлопці відключають телефони, та й то не завжди. У декого планшети. А ще нагадування про дім — це дитячі малюнки, вони скрізь, навіть у бліндажах. «Ви — наші герої!», «Повертайтесь живими!» — найчастіше саме ці написи під намальованими дитячою рукою сонечкми й квітами.
Із розмов між собою, то найчастіше також про дім, і ще трохи про зброю. А ще хлопці жартують, особливо під дурнуваті пропагандистські новини рашистського телебачення, бо іншого тут нема.
— Вийду, — кидає друг «Сєвєр», ще один киянин.
— Куди? — цікавиться «Сабоніс», він з Коломиї, підприємець, а «Сабоніс», звісно, бо найнижчий зростом.
— Та все туди ж? Піду снєгірєй трохи постріляю…
— Та які ж тут снєгірі? — зауважує із свого кутка друг «Кіпіш». — Одні сороки літають…
— Ну, сороки-білобоки, то наші, їх не буду, — буркає «Сєвєр» і швидко, щоб не надто випускати тепло, виходить.
За темна, а темніти тут починає ще перед четвертою дня, важливо також не забувати про світломаскування. Невдовзі після нашого з «Мудрим» приїзду на цю тему також були розмови, коли один з наших у темряві напхав ріжок трасерами, а потім пустив кілька черг у відповідь на сєпарські і тим самим виказав позицію. Потім добрих півгодини сєпари пуляли по наших з усього, що мають. Добре, що обійшлося без втрат.
А перед тим, тут же, неподалік наших позицій, загинув «Козак», Леонід Проводенко, родом з Луганщини, і хлопці через це були і пригнічені, і злі. Тоді ж іще дівчину-снайпера із ЗСУ поранило, але, на щастя, легко.
— Ще три дні тому він до нас заходив, говорили, — згадує друг «Сава» про «Козака». — Сильний духом був чоловік і справжній боєць. Він двох їхніх взяв з собою, туди їм і дорога!.. Ненавиджу їх, вони ще ж із тіла його вже неживого познущалися, — не стримується у висловах на адресу ворога. — Нічого, на кожну їхню кулю ми маємо свою.
Що ж, кулею на кулю, гранатою на гранату, снарядом на снаряд… Хто з мечем до нас прийшов від меча й загине!
Якщо Україна, напружуючись з усіх сил, хоче нарешті вирватися з тисків імперії, то тут, на передовій, це напруження відчуваєш фізично. Це коли приклад сповзає з броніка і віддає просто в руку, гарячі гільзи проплавлюють льодяний наріст на бруствері, а ти кулею відповідаєш на кулю… Прицілюєшся у вигин горба, де сєпарські позиції, а насправді у передвечірню мряку, за якою майже нічого не видно й лупашиш, і знову прицілюєшся, і знову лупашиш, пам’ятаючи, що твоя «сімка» рве трохи вправо, вгору і вправо, тому б’єш одиничними, так і набоїв менше йде і більша ймовірність влучити.
— Бачиш обгорілий схил за балкою, там ще недавно сєпари сиділи, — гукає друг «Хотин».
Він і справді з-під Хотина, топограф і корегувальник і, як і я, старший лейтенант, але я «із запасу» і про своє звання тут навіть не згадую. Натомість, «Хотин» ще не так давно проходив службу у десантно-штурмовій бригаді. Він і зараз не проти туди вернутися, але згідно із якимсь новим указом міністра оборони тепер у офіцера обов’язковою має бути закінчена вища освіта, а у нього вона незакінчена, через те і доброволець. Воює тут, на промці вже більше двох місяців, встиг відростити за цей час пишну чорну бороду.
Крім друга «Хотина» є й інші, які пішли в добровольці через те, що з якихось причин не змогли потрапити у Збройні Сили. Хтось через стан здоров’я, як-от «Казах», який воює із слуховим апаратом і ризикує, якщо його раптом накриє вибуховою хвилею, взагалі втратити слух, а хтось і через судимість, хоча таких і небагато.
— Я для «зесеушників» тоді всі розрахунки зробив і ми накрили, спалили той опорник нафіг! — продовжує «Хотин». — Але от знову бачу там якісь підозрілі рухи…
А оддалік знову чути вибухи, «тьюх-тьюх» — свистить десь над нашими головами…
І ми знову відповідаємо їм, і приклад знову сповзає з броніка й човпе в руку, а під гарячим дулом майже відразу починає танути сніг. «Хотин» справа, «Мудрий» зліва… Вдивляємося у промерзлу імлу за балкою і туди ж, в імлу і насипаємо, щоб знали, щоб не лізли… Бо ж за нашими плечима вся Україну, і як не ми, то хто? І луганський «Абдула» трохи далі також починає короткими із свого «весла».
— По окупантах — вогонь! — командує він, хоча нам уже і не треба команди, може, це лише для мене, щоб потім написав.
І «Філ», і «Марек» також одразу починають, і також одиничними… Бо або ми їх, або вони нас, тут проста логіка. І ти сам за всіх, і всі за тебе… І всі разом за Україну!.. За князів і запорожців, повстанців і просвітителів!.. За Шевченка, Франка і Лесю!.. За тата з мамою, за дітей і онуків! За братів і сестер! За всіх побратимів, кого знав і не знав!.. За Схід і Захід разом! За Київ і Одесу, за Львів і Донецьк! І за Крим, і за Крути! І ще раз за Крим!.. І за хрущів над вишнями, за борщ і вареники! За тихі води, за ясні зорі!.. І за Європу, і навіть за Рашку також!.. За її майбутнє визволення! Хоча за неї більше, мабуть, «Філ» із «Гесом», а «Марічка», звісно, за Білорусь, хоча вона і залишилася на базі. Куля за кулею, куля за кулею…
Ми гатимо з усіх стволів по тих засранцях з того боку балки, і звуки пострілів долітають, либонь, аж до околиць Авдіївки. Та до такого «музичного супроводу» місцеві вже давно звикли, сам бачив, як попри стрілянину і дрова ріжуть, і воду носять, і сміття вивозять, і навіть рибалки на кризі сидять.
Та коли натискаєш на гашетку і біля вуха гахкає затвор, а ти посилаєш кулю за кулею туди, у морок Мордору, то про це не думаєш. Твоє завдання зупинити ворога, на разі це твоя робота. І ти сам за всіх, і всі за тебе…
Рефлексії приходять згодом і кожен їх, зазвичай, тримає в собі. Бійці рідко говорять про високі матерії, у них інші турботи. І про політику і політиків також рідко згадують. Вони роблять те, що добре вміють: відповідають на вогонь вогнем, ведуть спостереження, окопуються, розширюються, готують плацдарм для майбутнього наступу. Доба на позиціях, на бойовому чергуванні, потім доба відпочинку, потім знову на позиції. Так і минає час, дні і ночі, ранки й вечори, і вже не важить ні день тижня, ні число. Має значення хіба що погода, та й то не дуже, і ще — плече побратима, з яким ділиш окоп, хліб і чай, а часом і набої, яких не завжди вистачає.
Ризикуючи собою, але не побратимом, влаштовуючи нові позиції, попри перемир’я, бійці вірять у свої сили, як представників великої нації, вірять у перемогу і в Україну, яка понад усе! Твердість, сила духу цих людей може здивувати світ, треба тільки нам самим у них повірити.
…Того разу тріскотню наших калашів перекрив постріл з «Мухи». То «зесеушники» нарешті підтримали нас вогнем, їхні позиції зліва. Вибух — хмарка чорного диму на засніженому схилі по той бік балки із деяким запізненням, видно, спрацював заряд самоліквідації.
— Припинити вогонь! — піднімає руку Абдула. — Берегти патрони! — вчасно нагадує.
І враз настає тиша. Що ж, ми зробили все, що могли. Принаймні, трохи полякали орків, тепер на годинку-дві дадуть спокій. І лише наші обличчя тепер посірілі від пороху і на губах його гіркуватий присмак.
Найбільше на що нарікають бійці — це те, що нема наказу йти вперед. Хоча «Хотин», з яким ми ввечері знову рубаємо дрова, також висловлює думку багатьох, що сєпари там уже встигли непогано укріпитися, і вибити їх тепер буде не так просто.
Олександр Вільчинський
Фото з архіву автора
Довідка: Олександр Вільчинський (1963 р.н), письменник, журналіст, член Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників, українського ПЕН-клубу, володар Гран-прі і першої премії «Коронації слова 2003». Автор романів та повістей «Останній герой», «Дерева на дахах», «Неврахована жертва», «Суто літературне вбивство», «Криївка», «Льодовик» та ін. Живе і працює в Тернополі.
Прокоментуйте