— Павлику, а де «добрий день»? — зупинив дядько Федір другокласника, який гордовито крокував двором із ранцем за плечима.
— А він вам потрібний? Що ви з того будете мати? — кинув у відповідь хлопчисько.
Колеги-«доміношники» вибухнули дружним реготом, проте Федір не відступав:
— Мені від того насправді не холодно і не жарко, але це, насамперед, свідчить про твою невихованість. А по-друге, коли ти комусь бажаєш доброго ранку, дня чи вечора, то це як бумеранг — добро повернеться до тебе добром і настрій покращиться в тебе самого, — і додав: — Знаєш, коли ти йдеш отак зі школи, не вітаючись, то всім нам тут здається, що ти в своєму портфелі несеш самі «двійки». Зізнавайся, багато їх нині нахапав?
— Та ні, жодної. Я добре вчуся…
— Ну то тим більше! Бо не вітаються тільки ті, котрі вчаться погано, — злукавив дядько.
Ця настанова не минула безслідно, бо відтоді Павло вітається не лише з «доміношниками» в дворі, а й з усіма мешканцями будинку.
Інший приклад. Батько щодня приводив до школи сина-першокласника і проходив повз мене мовчки, ніби я сиділа за столом чергових у шапці-невидимці. Так тривало день, другий… Я цілком обходилася без його привітань — переконувала себе, що це він не мене як жінку, як працівницю не поважав — насамперед він не поважав самого себе. Дарма, що викладач вишу.
Але такий уже в мене характер, що «мені більше від усіх треба», що мені більше болить. Ось ідуть батько із сином після уроків повз мене «на німо», як зазвичай, а я услід їм лагідно, ніби на радісній нотці, нібито не я до них, а вони до мене: «До побачення…»
І обернувся викладач! І промовив (правда, не до мене, а до сина):
— Олежику, ти чому не прощаєшся? Скажи: «До побачення».
Але ж дитина в усьому наслідує дорослих! І якби культура поведінки була притаманна батькові, то проросла б вона благодатним паростком і в серці хлоп’яти. Та попри це мій виховний момент подіяв, бо вже з наступного дня я чула слова привітань і прощань як від Олежика, так і від його тата.
…Сьогодні Олег уже випускник — і я з упевненістю можу сказати, що він був одним із найвихованіших, найтолерантніших учнів. Завжди, крім привітань і прощань, цікавився, як у мене справи, бажав чудових вихідних і гарного відпочинку. Отже, як каже народна мудрість, наука не йде до лісу…
У місті зазвичай рідко трапляється (хіба на клумбі хтось працює), а в селі люди повсякчас у якійсь роботі — то хату будують, то сіно косять, то город сапають… Тож перехожі з ними вже не вітаються традиційно, а бажають: «Дай, Боже, вам щастя!», «Бог вам на поміч!» І дуже радісно чути це з вуст малечі.
А завдання батьків — привчити дітей вітатися не лише з лікарем чи вчителем, а й із двірником та прибиральницею. Буде це «Доброго дня» чи «Слава Ісусу Христу» — не так важливо. Головне, щоби віталися. Є добра традиція (правда, не в багатьох сім’ях), коли дитина, прокинувшись уранці, тупотить на кухню не зі словами «Що я сьогодні буду їсти?», а з привітанням «Доброго ранку, матусю», «Доброго тобі дня, бабусенько»…
У правилах етикету зазначено, хто має першим вітатися при зустрічі. Але хтось виголосив беззаперечну істину: вітатися має той, хто краще вихований.
Тож будьмо вихованими! Вітаймося, прощаймося, бажаймо одне одному всього найкращого. І настрій в усіх нас покращиться, і, можливо, хвороб поменшає від нашої доброзичливості. Всього вам найкращого і доброго всім дня!
Мирослава СЕРЕДЮК.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел