МИНУЛО ТРОХИ ЧАСУ ВІДКОЛИ НАТАЛКА СНЯДАНКО ПРЕДСТАВЛЯЛА «ОХАЙНІ ПРОПИСИ ЕРЦГЕРЦОГА ВІЛЬГЕЛЬМА» В ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ КНИГАРНІ «Є» І ЩЕ БІЛЬШЕ ВІДТОДІ, КОЛИ, ПОБАЧИВШИ НА ФОРУМІ ВИДАВЦІВ ЦЮ КНИЖКУ, ЗАХОТІЛА ЇЇ ПРОЧИТАТИ. І ОСЬ Я ЇЇ ПРОЧИТАЛА. ЗАБІГАЮЧИ НАПЕРЕД, СКАЖУ, ЩО ВОНА НЕ ТІЛЬКИ ВИПРАВДАЛА ВСІ СПОДІВАННЯ, А Й ПЕРЕВЕРШИЛА.
ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ РОМАНУ — ерцгерцог Вільгельм Габсбург, прибране ім’я — Василь Вишиваний. Наталка Сняданко каже:
— Якщо є така постать, то про неї має бути роман. Коли з’ясувалося, що його нема, була страшенно здивована. Я писала цей текст фактично з почуття обов’язку — хтось же має написати роман про Вишиваного. Про Вільгельма Габсбурга є більше матеріалів, ніж ми собі думаємо: збереглося його листування, автобіографія, яку він надиктував у часи Директорії (дуже важливий документ, бо з нього ясно, як саме говорила ця людина), є його збірка віршів, написаних українською, є монографії про нього, документальний український фільм. Тобто не можна сказати, що про нього зовсім нічого не відомо, але це критично мало як на таку постать. І, до речі, серед цього всього найменше свідчень від членів родини — через своє захоплення Україною Вільгельм розсварився зі всіма її гілками — як австрійською, так і полонофільською. Для них він був персоною нон грата.
ВІЛЬГЕЛЬМ ГАБСБУРГ — людина, що обрала собі ідентичність. Наймолодший син Карла-Штефана фон Габсбурга став полковником легіону Українських січових стрільців. Популярність Василя Вишиваного була такою великою, що його вважали одним із основних претендентів на трон при становленні монархії в Україні. Чи були реальні шанси?
— Вони були досить поважними, принаймні так їх тоді трактували. Фатальна помилка Вишиваного — він був страшенно лояльним. Приміром, міг би стати таким собі Махном, проголосивши свою владу (у той час це нікого не здивувало б), але вихований у традиціях європейського монархізму, розумів, що так не можна робити, прихід до влади має бути інституційно зумовлений. Ця його риса — вище за все ставити закон — мені страшенно симпатична. Він чекав офіційного дозволу від монархії, вона такого дозволити не могла. Тож Вишиваний постійно перебував у невизначеному стані, поки не стало занадто пізно.
АЛЕ «ОХАЙНІ ПРОПИСИ ЕРЦГЕРЦОГА ВІЛЬГЕЛЬМА» — текст не тільки про кронпринца. Це текст про контекст.
— Проблема з історичним матеріалом, котрий стосується Галичини, і, що він складається з трьох частин — австрійської, польської, української, які рідко перетинаються. І ми вдаємо, що в українській історії не було ніяких стосунків з поляками чи австрійцями. Коли я читала «Червоного князя. Таємні життя габсбурзького ерцгерцога» Тімоті Снайдера, мені страшенно імпонувало, що він розглядає українську історію в європейському контексті. Мені захотілося зробити те саме в рамках Галичини, яку ми дуже любимо міфологізувати, але яку насправді дуже мало знаємо.
ЦЕНТРОМ ПОДІЙ СТАЄ ЛЬВІВ. Тут авторка оселяє врятованого Василя Вишиваного та його родину — дружину Софію, онуку Галину та її сім’ю. Власне, від імені Галини ведеться інша частина оповіді. Вона стає ланкою, що єднає той час із сучасним.
— Бабуся й дідусь розповідають їй про речі, що замовчувалися. І це був саме такий — живий — спосіб передавання досвіду, традицій, культури, що був єдино доступний у галицьких сім’ях. Мені хотілося показати саме той щасливий випадок, коли є сімейна неперервність. Коли є нормальне виростання у незруйнованому соціокультурному тлі.
Письменниця акцентувала увагу на жіночих образах.
— На відміну від польської чи австрійської літератури, у нас дуже мало жіночих спогадів. Та й вони здебільшого зосереджені на риториці важливих (показує символічні лапки. — А. З.) речей. Тому ми дуже мало знаємо про воєнний та повоєнний побут, про міську атмосферу. Реконструювати таке страшенно складно. У романі я створила таких жінок, котрі мешкали в тогочасному Львові, щоби через їхній погляд показати, як все було на побутовому рівні. Я збирала шматочок за шматочком тогочасну дійсність, реконструювала її, намагаючись зробити полотно цілісним, а не тільки історичним чи біографічним. Тому Львів є фактично одним із героїв роману. Мені хотілося б, аби читаючи, людина відчувала себе у своєрідній тривимірній грі, де пересуваєшся вулицями, відчуваєш аромат, бачиш, у що вбрані люди. Власне мені йшлося, аби відтворити те другорядне, котре насправді є важливим.
І ЦЕ ВДАЛОСЯ. У романі нелінійний часоплин. Події перемішуються, змішуються герої — і все на тлі реалістично промальованих деталей та зібраних дещиць. З того всього виносиш не тільки те, чим заповнити лакуни знань, а й відчуття чогось легкого, як доторк шовкового шляфроку.
Фото авторки