«Частенько пригадую запах кави і свіжих газет у Вашому робочому творчому кабінеті, добре серце, світлі очі, чисту душу, творчу наснагу, любов до людей і до України. Дякую за переживання і дипломатичність… Молюся за Вас… о. Зіновій Колісник, Чикаго». «Дякую, що відстоюєте наше рідне, українське як у світському, так і в духовному, культурному житті краю, держави. Надія Захарська. с. Горинка Кременецького району». «Ви переконуєте нас у тому, що маємо щодня і повсякчас жити Україною — і за це Вас так усі люблять, поважають і з захопленням читають. Пробачте, що турбую Вас, але мені більше нікому писати. Олександра Заїжджай. с. Великий Ходачків Козівського району».
* * *
Подібних листів із різних куточків України і світу в заслуженої журналістки України Галини Садовської — десятки. Вона зберігає їх, наче особливо цінні документи. Бо ж саме читачі найдавнішої газети Тернопілля надихають її до журналістської праці.
2018-ий для Галини Садовської — двічі ювілейний: днями їй виповниться 70, і водночас вона прийматиме вітання із 45-річчям праці у «ВЖ».
— Як так трапилося, що ви мріяли стати вчителькою, а опинилися в збаразькій районці?
— У старших класах випускала стіннівки, була в агітбригаді, вела різні шкільні заходи й писала про все це до районної газети. Це допомогло мені збагнути своє покликання до журналістики. Але в ті роки для вступу на журналістський факультет потрібно було мати два роки трудового стажу. Тож я вступила на заочну форму навчання на біологічний факультет університету імені Шевченка і влаштувалася на роботу в збаразьке «Колгоспне життя» — нині «Народне слово». Ця газета стала моїми журналістськими університетами. Саме тут за неповних п’ять років — із 1968-го по 1973-ій — пройшла шлях від молодшого літпрацівника до заступника редактора.
— Як потрапили із «Колгоспного життя» до «Вільного…»?
— Запросили стати власкором по Збаразькому й Підволочиському районах. Згодом здобула журналістську освіту й стала завідувачкою відділу культури.
— Невже навіть у кризові 80—90-ті роки не пошкодували, що обрали цю професію?
— Ні, хоча це були найскладніші часи. Якесь десяте чуття підказало редактору наприкінці 80-х років добитися, щоби колектив став співзасновником газети — і обком дав на це згоду. Тож коли не стало компартії, газету видавали ми. Згодом нам запропонували об’єднатися з «Відродженням» (теперішньою «Свободою»). Тоді на зборах Віра Касіян сказала, що ми можемо видавати газету самі, тому об’єднуватися ні з ким не будемо. Виживемо — то виживемо, а ні — то ні. Це нас оговтало. «Вільне життя» продовжувало виходити, хоч це коштувало колективу великих зусиль.
Свою журналістську творчість ділю на два етапи: до незалежності України і після її проголошення. За незалежності я відчула справжній смак журналістики.
— Коли постало питання про залучення до газети священнослужителів, ви придумали рубрику «Вічні істини», якій уже сімнадцять років. Як вважаєте, в чому секрет такого довголіття, та ще й в умовах міжконфесійних непорозумінь?
— У чітко окресленому із самого початку напрямку розмови: не обговорювати догмати тієї чи іншої церкви, не вивищувати жодної з конфесій, говорити про Бога, про Його місце в нашому житті й чому так важливо не розминутися з Ним. Тож наші автори не пересварилися. І на святкування десятиріччя рубрики в редакції зібралися та мирно спілкувалися представники різних конфесій.
— «Перечитуючи Ваші статті, думаю: чому такі мудрі люди не у Верховній Раді?» — міркувала одна з наших читачок. Уявіть, що ви опинилися у парламенті чи в президентському кріслі. Яким чином виводили б Україну з кризи?
— Для цього потрібна команда жертовних однодумців, яка мала б політичну волю вивести країну зі смутних реалій. Хтось іде добровольцем на фронт і віддає за неї своє життя. А хтось при керівництві держави мав би теж покласти своє життя для відродження країни. Принаймні бути до цього готовим. Але не бачу таких нині. Пригадуєш, коли Святослав Вакарчук отримував із рук президента орден, то виголосив промову про те, що «кіборги» потрібні не лише в Донецькому аеропорту, а й у політиці, при кермі держави. І я цілком його підтримую. А що робити? Біди наші ми всі знаємо.
— У «Вільному житті» саме ви висвітлювали приїзд на Тернопілля патріархів і президентів, політиків, письменників, митців, представників діаспори… Як сприймали такі редакційні завдання?
— Спілкування з неординарними людьми — це найбільша розкіш нашого фаху. Світлої пам’яті Роман Гром’як свого часу казав, що з багатьма керівниками держави та політиками він був «на відстані чарки». Те ж можу сказати й про себе, бо доводилося чаркуватися з Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою, Євгеном Марчуком і Юрієм Костенком, Геннадієм Удовенком та Іваном Драчем… Висвітлювала чи не всі перебування на Тернопіллі Віктора Ющенка. Мала щастя спілкуватися з Ліною Костенко і Славою Стецько, віч-на-віч розмовляла в київському офісі з Юлією Тимошенко. Пам’ятаю особливу прихильність до журналістів В’ячеслава Чорновола, не раз слухала Дмитра Павличка і Володимира Яворівського, Левка Лук’яненка і Степана Хмару…
Висвітлювала обидва приїзди до нас першого українського Патріарха його святості Мстислава. Мала щастя спілкуватися з верховним архієпископом УГКЦ світлої пам’яті Любомиром Гузарем. У дружніх взаєминах із нашими славними земляками Іваном Марчуком, Євгеном Дударем, а також Федором Стригуном. Справжнім журналістським щастям стало спілкування з Володимиром Білінським. Цих газетних публікацій вистачило на книжку «Тернопільські зустрічі». Молодий історик Василь Штокало зазначив якось, що з нею я залишаю історикам важливе джерело…
— …і продовжуєте життя газети. Це можна сприймати чи не сприймати, але ваша із Владою Собуцькою книжка «Два пера — одна любов» зробила вас першими лауреатами обласної премії в галузі культури — в номінації «Журналістика» імені Володимира Здоровеги. Чому ви продовжили життя саме публікаціям театральної тематики?
— Коли не стало художнього керівника театру Михайла Форгеля і вже дехто почав, як мовиться, перетягувати ковдру на себе, тобто Форгелеві заслуги приписувати собі, мене взяла злість. Подумалося: через рік-другий уже й забудуть, що такий чоловік ходив по землі й розсварену трупу об’єднав, і подбав про відкриття театрального відділення в музичному училищі, щоб омолодити колектив, і фестиваль «Тернопільські театральні вечори» започаткував. Ми з Михайлом Якубовичем не раз про це бесідували. Тож я зібрала ті публікації і вирішила видати книжку. Запросила у співавтори свою ще шкільну подругу Владу Собуцьку, котра теж багато писала про театр. Вилучені від продажу книжки кошти ми передали на спорудження надмогильного пам’ятника незабутньому Михайлові Якубовичу.
— Наступною вашою книжкою були «Тернопільські зустрічі». Саме її високо оцінив у листі до вас світлої пам’яті владика Любомир Гузар. Чому ви, укладаючи книжки, не надаєте журналістським текстам літературних форм?
— Моя принципова позиція — довести молодим журналістам, що їхні матеріали можуть жити довше, ніж один день.
— Яка з відзнак і нагород вам найдорожча?
— Її не покладеш до архіву. Років десять тому моя колега передплатила «Вільне життя» своїй студентській подрузі, котра працює на телебаченні в Чернігові. На газету «підсів» її син, старшокласник Григорій. Читав здебільшого історичні матеріали та мої політичні коментарі. Не йняв віри, що їх пише реальна журналістка. Згодом захотів переконатися, приїхав — і ми зустрілися. Григорій накупив у наших книгарнях історичної літератури, почав спілкуватися українською. Спонукав вивчити мову і свою маму. Вона тепер веде україномовні програми. А Григорій пройшов через Майдан, потрапив під кийки беркутівців. Ось така історія про силу небайдужого слова…
— Ви хоч помічаєте «мінуси» нашого фаху?
— Я, наприклад, не можу залишити свою роботу на роботі. Дорогою додому і вдома щось обдумую. Як не заголовок, то перше речення матеріалу або кінцівку. Нерідко несу додому ще й папери в надії знайти час щось дописати, опрацювати лист. Це виснажує нервову систему, тиск «стрибає», серце поколює. Від нашої роботи часто-густо недоотримують тепла наші сім’ї.
— Почуваєтеся винною за це перед своєю сім’єю?
— Ні, бо ми з чоловіком (головний художник драмтеатру ім. Т. Шевченка, скульптор світлої пам’яті Казимир Сікорський. — Авт.) обоє жили роботою і за 35 років подружжя виховали сина й дали одне одному відбутися. Я розуміла, що поруч зі мною дуже талановита людина, яка живе в своєму світі і його не можна руйнувати. І чоловік теж бачив у мені людину зі своїм світом — і не посягав на нього. Хоч, на моє велике переконання, сім’я тримається на терпінні, жертовності й мудрості жінки. Думаю, мій чоловік мав мудру жінку.
— «Так ніхто не писав, як Садовська Галина,/Про театр, про політику — як про любов», — такий читацький комплімент вам подарувала свого часу наша читачка Віра Фрейчак. Чого для вас більше в журналістиці — ремесла чи творчості?
— Порівну. Творчості без ремесла не буває, а ремесло без творчості — холодне. Журналіст не може чекати натхнення, матеріали доводиться робити швидко, нерідко в номер, і все в них має бути звірено. Ремесло тут виручає. І чим воно вище, тим краще для газети. У ній цінують професіоналів з індивідуальним стилем.
Дуже важливо, на мій погляд, щоби журналіст був яскравою особистістю, сповідував життєві й професійні принципи. Щоби не просто інформував читачів, а спонукав до певних дій і вчинків, до доброго й світлого. Не сприймаю знеособленої журналістики.
— А в якій ще професії ви могли б відбутися?
— Можливо, в педагогіці. Але, дякувати Богу, я відбулася там, куди була покликана. І мені ніколи не доводилося втішати себе відомою фразою: якщо не робиш того, що любиш, люби те, що робиш. Я все життя робила те, що люблю — і це таке велике щастя! Для мене журналістика стала долею, і я на неї не скаржуся.
* * *
«Вибач, рідна, що посилаю чернетку. Переписувати не маю сил. Нехай твій труд обернеться добрим жнивом для нашого закріпаченого народу. Віра Шпортак, с. Ворвулинці Заліщицького району». «Дуже дякую, що Ви появилися в моєму житті… Стефанія Моравська, с. Великий Глибочок Тернопільського району». «Пані Галино Садовська, я Вас ніколи не бачив, але Ви імпонуєте мені своєю українською сутністю… Борислав Капеняк, с. Савелівка Монастириського району». «Ви написали кілометри рядків. Думаю, ними вже не раз можна обмотати нашу область. Іван Бандурка, с. Яблунів Гусятинського району».
Фото з архіву Галини Садовської