Коли аргументи законів безсилі, залишається аргумент зброї. Цим аргументом і скористався студент права Львівського університету, уродженець Збаражчини 20-річний Мирослав Січинський, син священика.
12 квітня 1908 року, Вербна неділя, студент заходить до будинку намісництва у Львові разом з іншими. Поляк граф Анджей Потоцький, цісарський намісник Галичини, приймає прохачів. Близько першої дня до його кабінету заходить Мирослав. Діставши замаскований револьвер, вигукує: «За наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!» та стріляє чотири рази. Січинський кладе револьвер на підлогу. Виходить і чекає на поліцію.
Не мине й року, як народиться інший активіст і лідер українського національного руху, виконавець вбивства польського ненависника і нищителя українства міністра Перацького.
Українська газета «Діло» так охарактеризувала цю подію: «Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії». Мова не так про Австрію, як про безчинства польського шовінізму над українцями. Втративши державність внаслідок трьох поділів Речі Посполитої, чимало поляків зберегли привілейоване становище в Австрійській імперії, разом з тим – зверхнє ставлення і поведінку загарбників. Хоча більшу частину населення Галичини становили українці, влада у провінції зосереджувалася в руках поляків.
За рік Мирослав був серед сотні студентів-українців, які захопили університетський будинок у Львові. Вони вимагали, щоб посвяту студентів здійснювали не тільки польською, а й українською, вивісили синьо-жовтий прапор. Заколотників арештували. Коли ті пригрозили голодуванням, їх випустили за чотири дні. Того ж року проходили вибори до Віденського парламенту з масовими фальсифікаціями на користь поляків. Не всі українці мовчали на це, але протести завершилися фатально. У селі Горуцьке Дрогобицького повіту (тепер – Гірське Миколаївського району) було вбито п’ятьох селян-українців. Вибори до Галицького крайового сейму в лютому 1908 року теж були фальсифіковані. У Коропці на Монастирищині на очах матері й сестри офіцери багнетами закололи кандидата до сейму українського селянина, 27-річного Марка Каганця. Безкарно.
Свавілля поляків стало вирішальним аргументом для юного Мирослава, а винним у звірствах був щонайперше цісарський намісник Потоцький. Після вбивства Січинський згадував: «Коли б зобачив людину симпатичного обличчя, таке собі батьківське лице, то ще могло б бути інакше. Але то було обличчя зле, червоне. Тип польського шляхтича, міцно збудований і самовпевнений».
Реакція польської громадськості не забарилася. Після виступів на демонстрації у Львові натовп йшов вулицями і бив шибки в українських установах і помешканнях. Погроми тривали кілька днів, розмовляти українською на вулицях було небезпечно. А вже згодом відбувся перший суд над Січинським – 30 червня. Присяжні – 12 поляків — одноголосно засудили його до смертної кари через повішення. Але незабаром вирок скасували. Засудженого оглянули психіатри, які відзначили «високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчуття людської недолі та кривди, гармонію і лад в думках і вчинках». Другий суд відбувся 15 квітня 1909 року. Присяжні знову вимагали повішення. Але за три місяці наказом цісаря смертну кару було замінено на 20 років ув’язнення. Січинського перевезли до тюрми у Станіславові (нині Івано-Франківськ).
Уже на третій день ув’язнення один із наглядачів-українців переказує Січинському, що йому допоможуть втекти. В тюрмі Мирослав працював у столярні, у вільний час вивчав англійську, читав, часто спілкувався з начальником в’язниці, чехом за національністю. Тюрму згадував приємніше, ніж перебування у Віденському університеті. В той же час офіцер австрійської армії майбутній творець Листопадового зриву Дмитро Вітовський та журналіст Микола Цеглинський планують втечу Мирослава. В листопаді 1911 року до камери увійшов наглядач і наказав швидко збиратися. У підвалі Мирослав переодягнувся в уніформу. Удвох із наглядачем спокійно пішли до виходу. Декілька місяців Січинський переховувався у селах. В 1912 році емігрував до Норвегії, потім до Швеції, а в 1914 року – до США, де очолював українські громадські організації, редагував газети. У 1960-х роках відвідав Україну, звичайно, під контролем КДБ. Помер 16 березня 1979 року в будинку для людей похилого віку у штаті Мічиган.
На сьогодні польська сторона не визнала вини в антигуманній поведінці, порушення прав, дискримінації автохтонної національності – українців на своїй землі з боку ні цісарського намісника Потоцького, ані міністра внутрішніх справ Перацького, натомість ухвалила антибандерівський закон і далі продовжує вважати українські землі своїми східними кресами. У злому жарті є певний сенс: давши українцям прекрасні природні ресурси, Бог покарав їх сусідами.
Ярослав ДЗІСЯК,
історик, викладач Чортківського коледжу економіки та підприємництва Тернопільського національно економічного університету.
Фото: Вікіпедія.