«Немає нічого захованого, що воно не відкриється, ані потаємного, що не виявиться» (Мт. 10:26; Лк. 8:17; Лк. 12:2).
Дорогі брати і сестри! Цими словами зі Святого Письма хочу відкрити одну зі сторінок життя Папи Римського Івана Павла ІІ, яка досі для широкого загалу утаємничена за сімома замками.
2018 рік можна по праву назвати роком Івана Павла ІІ, бо 16 жовтня виповниться 40 років, як на папський престол вступив краківський кардинал Кароль Войтила, прибравши собі ім’я Іван Павло ІІ. В його особі Боже Провидіння об’єднало Латинський Захід і Православний Схід (хоч на це ніхто не звернув уваги). Чому? Тому що батьки Кароля Войтили були уродженцями м. Кременця: батько-поляк, римо-католик і мати православна українка Емілія Качуровська. Після одруження молоді виїхали до Польщі в с. Воловіца під Краковом. У часи польської окупації був недосконалий закон, за яким діти в змішаних сім’ях одержували національність: сини по батьковій лінії, а дочки по материнській. Тому-то за тим законом діти одних батьків були різних національностей. Саме так сталося із Каролем Войтилою. Однак, перебуваючи далеко від рідних і тим більше в латинському середовищі, мати Емілія навчила сина української мови та пісень, хоч померла молодою. А оскільки Папа Іван Павло ІІ мав глибоке напівукраїнське коріння, то ми, українці, маємо повне право більше знати про людину, яка в кінці ХХ століття стояла на самій вершині церковної ієрархії.
Обрання Папою людини з комуністичної держави сприяло прискоренню процесів розпаду радянської імперії, визволенню країн Східної Європи і поверненню релігійної свободи на всій пострадянській території. Уже через три місяці після обрання Іван Павло ІІ приймав у себе з візитом міністра закордонних справ Радянського Союзу А. Громика. Ця зустріч започаткувала низку контактів, які врешті сприяли зустрічі з генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, що відбулася у Ватикані першого грудня 1989 року. Її наслідком стало падіння усієї радянської системи.
Не випадково волею Божою саме на 27 років понтифікату Івана Павла ІІ припадає і падіння сумнозвісної Берлінської стіни, і крах так званого «комуністичного табору», і становлення та розвиток Європейського Союзу. Іван Павло ІІ намагався постійно нагадувати світові про те, що досі не розв’язаними залишилися проблеми бідності і голоду, про християнські корені європейської спільноти (та й усієї атлантичної цивілізації), про відповідальність сучасних молодих людей за духовний християнський розвиток їхніх друзів та рідних.
Жоден із римських пап не мав таких можливостей наближення до людей. Іван Павло ІІ, будучи людиною нового часу, використав усе те, що дала нам техніка двадцятого століття і другого тисячоліття, — мобільний зв’язок і супутникове телебачення стали носіями молитов до Божої Матері із храмів усієї земної кулі. Телевізійні новини стали відлунням Євангелія, преса, навіть найбільш недоброзичлива до Папи, почала проповідувати Благу Вість. Уже сама поява Івана Павла ІІ віщувала успіх, розкривала затиснуті в кулаки долоні, вороги почали помічати безглуздість того, що робили.
Папа зі сходу мав особливий дар добре вести діалог із братами з православних церков. Дипломатичні контакти, постійні звертання в посланнях, апостольські листи і дружні жести сприяли довірі й тісним контактам, яких не знали вже століттями. Константинопольський Патріарх Димитрій відвідав Рим у грудні 1987 року. У травні 1995 року Папа опублікував апостольський лист про Східні Церкви «Світло Сходу», а в кінці того ж місяця вийшла енцикліка «Щоб усі були одно». Відтак Рим відвідав Патріарх Константинопольський Варфоломій І, тоді ж було підписано спільну заяву. Через півтора року Католікос Вірменії Карекін також прибув до Риму для підписання спільної заяви. У результаті цих зустрічей з’ясувалося, що не існує доктрини, яка б розділяла Схід і Захід.
У червні 2001 року Іван Павло ІІ вперше відвідав українську землю, щоб благословити нас у десяту річницю відновлення державності і церкви в Україні та підбадьорити на нелегкому шляху побудови демократичного суспільства. Приїзд до України був для Івана Павла ІІ важливою подією, можливо, навіть його життєвою мрією, яку з політичних причин він не міг раніше реалізувати. «Я довго чекав на цей візит і ревно молився, аби він міг відбутися. Дякую Богові за дар, який сьогодні мені даний», — сказав Папа відразу після прибуття до Києва.
Щодо України він не боявся вживати особливо теплі визначення, зокрема: «З глибоким зворушенням і радістю я міг поцілувати улюблену землю України». Папа Іван Павло ІІ промовляв до української спільноти за різних обставин: або з нагоди ювілеїв, з яких особливо важливими були Тисячоліття хрещення Київської Русі (1988 р.) і 400-ліття Берестейської унії, або ж під час свого перебування в Україні 2001 року. Багато уваги присвятив, зокрема, відзначенню Тисячоліття хрещення Київської Русі. Тоді він брав участь в урочистостях, організованих у Римі за участю значного числа паломників, які прибули з усіх усюд.
Папа був теж послідовним заступником прав церкви в часи підпілля. Можливістю для роздумів над історією і сучасністю України були також численні зустрічі з українською діаспорою в Філадельфії, Куритибі, Вінніпегу і Буенос-Айресі. У багатьох виступах відчувалося дбайливе ставлення до України і особисте заангажування в її справи.
Як говорив Іван Павло ІІ 23 червня 2001 року у Києві, упродовж століть українська земля — від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси і Сімферополя — була привілейованим схрещенням різних культур, пунктом зустрічі між духовним багатством Сходу і Заходу. Отож Україна як в історичному, так і в культурному, особливо географічному, сенсі не перебуває десь на периферії Європи, а в самому її центрі і має «виражене європейське покликання, підкреслене також християнським корінням культури».
Особливо акцентував нині уже святий Іван Павло ІІ на значенні та ролі Києва на мапі Європи, називаючи його місцем «мирного співжиття різних народів та релігій, колискою християнської цивілізації Східної Європи». Святійший Отець говорив у Києві єпископам обох обрядів, що церква в Україні дихає двома легенями — східною та західною. Тут у братерському діалозі зустрічаються ті, що черпають із джерел візантійської духовності, і ті, які живуть латинською духовністю. Тут зустрічаються та взаємозбагачуються глибоке почуття таємниці, яке панує в Божественній літургії церков Сходу, та містична сутність латинського обряду. Багатство обрядових традицій, які існують в Україні, дають виняткову можливість творення важливої «церковної лабораторії» для побудови єдності в різноманітності.
Святий Іван Павло ІІ звертав увагу на потребу готовності до взаємопрощення, подолання перешкод та недовіри, аби разом будувати добрі стосунки на основі минулого досвіду, сягаючи спільних джерел християнської віри. Географія та історія розмістили Україну між Сходом і Заходом, а це означає, що її природним покликанням є будування мостів та формування культури діалогу. Понтифік показав українцям і присутнім спостерігачам, що екуменізм має сенс, якщо сконцентрований не стільки на церкві, як на Богові в Тройці єдиному. Екуменічна зустріч у Києві і промови до православних братів є прикладом до наслідування.
У кризовий період ми, можливо, беремо участь у новій фазі діалогу. Він радше грунтується на слові Божої любові, яка нам приносить досконалість і дає відвагу, щоб із цього народжувалася правдива любов до Бога. Через цю любов ми стаємо учасниками єдиної церкви-паломниці, яка насамперед є народом, обраним Богом для пошуку досконалості. Ця церква, що є таїнством і зібранням паломників, покликана донести Божу любов до всіх людей через виконання завдань Євангелія. Саме ця церква була присутня в Україні разом з Іваном Павлом ІІ. Це єпископ Риму віддав цьому віруючому народові, православному і католицькому, його божественну гідність нерозділеної церкви. І це християнський народ України відчув і довго пам’ятатиме.
Під час цього візиту практично кожен українець пережив мить найбільшого духовного піднесення. Нині дякуємо Богу за візит цього святого Папи в Україну і молимось за його заступництвом за нашу Батьківщину, щоб вона зростала в мирі та злагоді.
P.S. Про свою спорідненість з Україною Іван Павло ІІ говорив під час проповіді в Українському інституті у Гарварді (США). Там він сказав, що його мама Емілія була «русинкою» (тобто українкою), і саме їй завдячує знанням української мови. Нині в Польщі є велика українська діаспора, тому варто було б прикласти максимум зусиль, щоб віднайти могилу Емілії Качуровської і поклонитись її праху.
Дякую першовідкривачам цієї важливої сторінки із біографії Папи Івана Павла ІІ: Єфремові Гасаю, якому цієї весни виповнилося 80 років, кореспондентці «Вільного життя плюс» Галині Садовській та фотокору Василеві Бурмі.
о. Микола СУС.
с. Дзвинячка Борщівського району.
Фото з вільних джерел