Вулички рідного міста снились їй уже довгих двадцять років. Студентські літа залишили приємні спогади та велике розчарування. Справжнє кохання Ярина зустріла саме тоді й не здогадувалася, що життя зіграє з нею злий жарт — розлучить із коханим-красенем. Та Ярина усе витримає. Адже в неї є найдорожчий скарб, найбільше щастя — донечка Женя. Як же вона схожа на свого батька!
Щороку Ярина приходить у парк під своє дерево, де колись зустрілась із коханим. Приходить саме того дня, коли горобина подарувала їй перше, чисте почуття — з півпогляду й на все життя. Ось і сьогодні, вдвадцяте, жінка сидить під деревом, що рясними гронами ягід манить до себе, як і багато років тому… Сидить, міцно стискає в руках його один-єдиний подарунок — бурштинове намисто і згадує своє щасливе минуле.
…Тоді дівчата сиділи на лавці в парку та бурхливо обговорювали фільм, який саме демонстрували в кінотеатрах міста. Ярина, як завше, любила сперечатися. І він одразу звернув на неї увагу. А як же інакше? Великі голубі очі, густе русе волосся, заплетене «колосочком», тонкий стан — незнайомка справді була дуже вродливою. Та найбільше його вразила посмішка. Так і почали зустрічатися, бо зрозуміли, що створені одне для одного.
Те, що він іноземець, Ярина збагнула відразу. Акцент додавав йому загадковості. Він приїхав із Канади. Розповідав, що його чиста українська — це заслуга батьків. Адже в діаспорі пам’ятають звичаї, традиції. Його коріння було із Західної України. Його історії — його мрії.
Місяць щастя пролетів дуже швидко. Скільки в них було планів! Під зорями вони будували спільне майбутнє. Та якось він зник. Раптово, без жодних пояснень — і так само раптово Ярина змінилася. Досі вона ніколи не думала, що душевний біль такий пекучий — усередині все вигорало до тла. Жити не хотілося. Дівчина криком кричала, що хоче в іншу пору року, хоче, щоб осінь зникла з природи. Її життя втратило сенс. Але все миттю змінилося, коли в неї під серцем забилось нове життя. А згодом народилася Женя…
Летіли календарними листочками в забуття пережиті дні. Однак у душі Ярини її горобинове почуття не відболіло. Жінка вперто мріяла про зустріч із коханим і подумки говорила з ним: «Може, ми зустрінемось колись. Я тебе не запитаю ні про що. Тільки повернися, благаю!»
…День добігав кінця, позіхав, як лінивий кіт. Сутінки сповзали стінами університету, на вулицях міста вже почало вечоріти, незвідані сни чекали на містян. Вечір вельможно відчиняв вікно Всесвіту. Ніч здіймала своє крило над містом. Вона, як і сонце, спішить до людей, щоб стишити біль, печаль, смуток. Годинник географічного факультету повернув Ярину в реальність. Двадцять друга…
Жінка змахнула небажану сльозу. Вона ж зовсім забула, що доня сьогодні прилітає із Канади. Її — найкращу студентку факультету іноземних мов відіслали на стажування за кордон. Ярина мала приготувати вечерю, порадувати Женю смаколиками. І раптом — радісний голос у коридорі:
— Мамо, матусю, а я вже прилетіла! У нас гості.
Ярина поспішила назустріч дочці й… не повірила своїм очам. Перед нею стояв Він — такий коханий, такий рідний, такий гарний… Сивина додала йому мужності. Жінка сотні разів уявляла їхню зустріч, але щоб так…
А десь у парку щаслива горобина радісно купала в духмяних сутінках свої пишні грона. Бо відчула, як на другому кінці міста Ярина вдячно мовила їй: «Спасибі».
Олександра ВАЛЬЧИШИН.
с. Урожайне Борщівського району.
P.S. На Русі горобину шанували здавна. З нею були пов’язані сумні легенди про кохання. Горобинове деревце садили біля будинку, щойно молодята оселялися в ньому.
Фото з вільних джерел