Григорієві було не до свят. Три дні він провів у лікарняній палаті біля своєї Ганнусі. Не їв, майже не спав, лише прислухався до її уривчастого дихання.

Ще тиждень тому його кохана дружина була здоровою і готувалася до Різдва. Прибирала їхню оселю, складала святкове меню, хоча, звісно, на дві пенсії особливих делікатесів не наготуєш. Та й скільки їм потрібно тієї їжі. Головне, переконував Ганнусю Григорій, аби у квартирі витав аромат куті та узвару. Не відав, що в одну мить дружина, мов підкошена билинка, впаде без свідомості, а в лікарні медики приголомшать складним діагнозом. І не пахнутиме у них вдома ні Різдвом, ані затишком…

Протягом цих страшних днів волосся у чоловіка геть побіліло. А найбільше серце стиснулося тоді, коли лікар сказав, що Ганнусі життєво необхідна операція. І назвав вартість оперативного втручання — космічну для їхнього подружжя суму.

— Але ж у мене нема таких грошей, — ледь чутно прошепотів Григорій. — Ми з дружиною — пенсіонери. Живемо вдвох дуже скромно. Як може допомагає племінник, але ж у нього своя сім’я, власні клопоти.

У відповідь лікар йому лише поспівчував і ще раз наголосив, що медичний заклад не зможе покрити витрати на оперативне втручання. Від такої новини Григорієві захотілося вмерти. Бо для чого йому те життя без Ганнусі?

Одружилися вони зовсім юними. Одразу після школи. Прожили разом немало років. Добре прожили. Сварилися рідко, та й то через якісь дрібниці. До вечора вже перепрошували одне одного. Бог дітьми не обдарував, тож усе тепло віддавали Ганнусиному племінникові. Він живе в Ужгороді, але час від часу разом із дружиною та доньками навідуються в гості. Не забувають їх, старих, то й слава Богу. Але ж і вони нічим не зможуть зарадити, коли на порятунок Ганнусі потрібно стільки грошей…

Ще одна ніч у болісних роздумах тягнулася надзвичайно довго. Зранку медсестри ледь вблагали Григорія відлучитися на кілька годин додому — відпочити, поїсти. Він довго намацував ключ у кишенях куртки. Коли нарешті знайшов, на поріг вийшла сусідка Оксана:

— Ну як там Ганнуся, Грицю?

Чоловік зітхнув, розповів невеселі новини. Оксана вхопилася за серце:

— Ой, біда безпросвітна! І де ж узяти ті гроші? Мабуть, треба оголосити збір коштів серед мешканців нашої багатоповерхівки. Сьогодні ж пройдуся по сусідах — може, хоч на ліки Ганнусі вистачить.

Та, заглиблений у своє горе, Григорій тільки роздратовано махнув рукою. Оксана зрозуміла, що будь-які слова будуть зайвими. Тож не сказала більше нічого, лише принесла сусідові теплого, щойно звареного борщу.

Невдовзі Григорій знову був у лікарні. Ганнусі погіршало, а чоловік від безсилля тільки міцно стискав кулаки.

«Господи, порятуй її або забери мене разом із нею», — раз у раз повторював у думках, відчайдушно вдивляючись у клаптик неба через вікно палати. Сутеніло. Сиві зимові хмари засипали світ снігом, і Григорієві здавалося, що він — однісінький у Всесвіті. Сам на сам зі своїм горем.

— До Ганни Петрівни відвідувачі, — порушила тишу й думки чоловіка медсестра, що нечутно прочинила двері.

Григорій здивовано поглянув на неї. Хто міг прийти до Ганнусі? Племінник? Так він же у невідкладному відрядженні, обіцяв бути завтра. Хіба Оксана?

Але за плечима в медсестри стояла молода незнайома жінка. Вона ступила кілька кроків до чоловіка і запитала:

— Не впізнаєте мене? Я Дарина, колись мешкала недалеко від вас.

Але чоловік вдивлявся в обличчя відвідувачки й гадки не мав, хто вона.

— Не пам’ятаєте мене… — продовжила Дарина. — Але мусите згадати. Наша сім’я була дуже бідною, а ви нам часто допомагали. Ми деколи й упроголодь жили…

Перед очима Григорія пробігло минуле. Він ще раз глянув на незнайомку — і ледь не вдарив себе долонею по лобі. Ну як же він міг забути! То ж найменшенька дівчинка з багатодітної сім’ї, що жила у будинку навпроти. Свого часу їхня трагедія сколихнула увесь мікрорайон — батько-будівельник загинув на роботі, залишивши дружину із шістьма дрібненькими дітьми. Відтоді бідолашні виживали, як могли. А часи тоді були ох непрості. Григорій, на щастя, заробляв непогано, тож разом із Ганнусею вгощали малих то печивом, то цукерками, дарували книжечки, іграшки. Правду кажучи, не раз допомагали мамі, Олені, що розривалася на двох роботах за мізерну платню, одягти дітей на зиму. Бо ж несила було дивитися, як вони бігали в холоди у порваних кросівках і благеньких курточках…

— Григорію Івановичу, ви лише не хвилюйтеся, — перервала його спогади Дарина. — Мені Оксана про ваше лихо розповіла. І я вже оплатила операцію Ганні Петрівні. Вона буде жити. І все буде добре, ось побачите.

— Даринко, Даринко, — не вірячи почутому, хапав повітря чоловік. — Дитино, звідки в тебе стільки грошей? То ж непідйомна сума…

— Ні за що не переживайте, — стиснула йому руку молода жінка. — Я вже багато років живу в Америці, там чоловік має свій бізнес… В Україну приїжджаємо лише кілька разів на рік — провідати рідних. Ми — в достатку, тож можемо підтримати й вас.

Бог таки почув молитви Григорія. Наступного ранку Ганнусю прооперували. Успішно прооперували. Лікар пообіцяв, що його дружина одужає. За кілька тижнів — повернеться додому. І там, утирав сльози чоловік, знову пахнутиме затишком, щастям.

Увесь цей час Дарина була поряд із ним: заспокоювала, підтримувала, бігала купувати ліки Ганні Петрівні, частувала Григорія домашніми стравами.

Якось, коли дружині стало легше, чоловік із Дариною зігрівалися чаєм у лікарняному кафе.

— Дитинко, як я тобі вдячний за мою Ганнусю. Бо ж без неї мені цілий світ немилий, — мовив чоловік зі сльозами на очах. — Та все ж скажи мені, як ти зважилася допомогти абсолютно чужим людям?

— Ви мені не чужі, — зітхнула Дарина. — Все дитинство ви були для моєї сім’ї добрими чарівниками. А особливо для мене. Я ваші подарунки пам’ятаю донині.

Знаєте, якось наді мною у школі почали насміхатися, обзивати злидотою. Я дуже переживала і зі страхом чекала свого дня народження, бо у свято кожна дитина вгощала однокласників солодощами. А в моєї мами грошей вистачало лише на найнеобхідніше. Які ще там ласощі? Уявляєте, як би принижували мене діти, коли б я зайшла у клас без гостинців? Ображали би ще більше, ще дошкульніше… Я не знаю, як би пережила все, коли б не ви, не Ганна Петрівна. У той день народження подарували мені модного светрика — всі подружки ахнули — і багато цукерків, тож у школі я поділилася ласощами з кожним однокласником.

— Дариночко, але ж то було так давно… Ті светрики та цукерки. Стільки вже літ сплило, — тремтячим голосом прошепотів розчулений Григорій, зазираючи у сяючі карі очі Дарини.

— То й що? — усміхнулася жінка. — Неважливо скільки часу відтоді минуло. Головне тільки те, що добро — завжди повертається. Тож, знайте, тепер без підтримки я вас не залишу…

Фото з вільних джерел