Манюк Б. Карпатські бранзолєти: вірші і драматична поема. — Тернопіль. Золота Пектораль. 2019 р. — 164 с.
Якщо віршовані рядки не подивовують чимось досі незнаним, то чи варто письменникові брати в руки перо? Принаймні мене не покидає ця думка, коли починаю знайомство з новою книжкою. І ще раз подумалося про це, коли отримав від Богдана Манюка збірку «Карпатськ і бранзолєти».
Впевнений, читачу, що й ти будеш захоплений. І насамперед поетичною справжністю. Себто несподіваністю. Але перед тим як конкретніше говорити про них, висловлю про неї деякі міркування загальникового плану. Вже хоча б тому, що ці зауваги, як на мене, допомагають ліпше зрозуміти суть проблеми.
Я, передусім, маю на увазі те, що є чималий загін поетів, які постійно мисленно «мандрують» в одній поетичній площині. Але водночас іронічно не говорив би про «повторні кола». Бо справа полягає не в них, а в поглибленні теми. Про щось подібне мислиться, коли читаєш вірші Станіслава Бондаренка. Міські рими степовика. Згодімося, що поєднання генної пам’яті і досвіду, набутого в мегаполісі, створює неповторний шарм для урбаністичної поезії. Є щось магічне і у строфах Романа Вархола, котрі пройняті зверненнями до княжої доби й часів козаччини.
Але маємо й протилежність. Скажімо, Олег Гончаренко кожен раз дивує творчими шуканнями: то видає книжку «Катрени ненаписаних картин», навіяних полотнами народного художника України Івана Марчука, то його рядки пронизують казахські чи молдавсько-румунські корені. Вражають і його поезоігри навколо теми козаччини і назв вулиць… Безумовно, що такий метод має право на існування, але тільки за умови майстерного виконання.
Тепер зачепимо питання про використання діалектів у художньому творі. Й тут, між іншим, теж не все є таким простим, як може здатися. Є письменники, які не орієнтуються на говірковість, хоча діалектизми іноді й «проскакують» в їхніх текстах. Це, зокрема, Василь Герасим’юк, Василь Кухта, Геннадій Щипківський. Своєрідне припадання до говірки певної етнографічної місцини. І водночас маємо віршарів з більшою орієнтацією на діалектологічний пласт, але в тіснющій ув’язі з літературним мовленням. Чи не найяскравішим представником цієї течії вважають Петра Мідянку. А деякі версифікатори взагалі пишуть свої твори тією чи іншою говіркою. Згадаймо хоча про гуцульські орнаменти Василя Шкургана, лемківські мотиви Романа Вархола, русинські настрої Василя Кузана
Ці розмірковування оживають у мені, коли читаю «Карпатські бранзолєти». Про виражальність віршів хотілося б поговорити детальніше. І, звісно, матиму на увазі низку непростих питань, починаючи з висловлення думки щодо назви нового видання. Давайте залишимо у спокої перше слово з назви. Бо географічні терміни нині стрінемо у багатьох поетів. І тут можна, безумовно, багато говорити. Та врешті-решт усе зводитиметься до одного — прив’язки поезомислення до тієї чи іншої території нашої держави. Набагато цікавішим є питання про творчу експлуатацію діалектизму в найменні. Будемо відверті: небагато поетів відважаться на таке. Але, слава Богу, такі є. Скажімо, Петро Мідянка за книжку «Луйтра в небо» отримав Шевченківську премію. А ще ж у нього є «Дижма», «Ільмовий листочок». Таємничість? Так! Та саме вона і приваблює… Отже, з цієї точки зору оцінюючи ім’я, можна сказати, що автор зробив нетривіальний хід, внісши на обкладинку діалектизм, котрий знає невеликий сегмент людності.
Коли вже зайшла мова про говірковість, то, напевно, варто хоча б побіжно згадати про діалектизми в текстах, тим паче, що їх тут чимало. Оскільки в цих нотатках неможливо перелічити всі, вдамся до невеликої згадки: «зимарка», «норички », «залубиця», «шатан», «флоєрка», «важниця »… Не буду розшифровувати їхнього значення, бо вірші спроможні зробити це ліпше. Зупинюся лише на двох нюансиках. По-перше, вражає органічність вживання діалектизмів у текстах. Подруге, говірковість допомагає експлуатац ії інших слововиявів. Приміром, «небоголос і», «гореплин», «світлопоступ» мають неологічну барву. До рідковживаностей належить «сниво», «вариво», «очища », «рахубисто». Зачаровуює і поєднання омонімічності з алітераційністю: «під образом в образі осінь»…
Після збагнення виражальності через слововияви зрозумілішими стають метафори. Тим паче, що окремі з них нам позначені: «важниця димом допише етюди ». А ще ж маємо такі чарівності, як «молодші теж підперезані дзвонами», «зіткали горам пояси», «а сонце виміряє оком». Ще, очевидно, зарахуємо до вдалостей такі як: «заструмує мовчання», «брунькує весілля». Не менш чарівними є порівняння: «молотьба, як молодиця», «де умер потічок, як гадюка замучена», «до зими, як до любки, стежина коротка», «будеш ходити собі, як цизорик».
Усе це народжує цікаві образи: «пригорща сльозин», «хребти високих слів», «отамани вітрів», «тіні старого каміння». Уже й не дивуєшся після цього, що вірші густо заселені прикметами навколишност і: «в жовнірський рупцак заманила місяць», «не розказане літо лелекою », «кожна яблуня знову з дитячим лицем», «гори марять куполами»…
На цьому можна було б поставити крапку над «і». Але не спішитиму цього робити, бо є кілька причин. З вищезгаданого, звісно, напрошується висновок про деякі нюансики виражальності. Але є ще один аспект. Не ділив би вірші на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Сумніваюся, що моя спроба под ілу увінчалася б успіхом. Завадило б переплетення мотивів.
Характерне воно і для драматичної поеми «Роздвоєне серце», єдиної в цій книжці. Та сумніваюся, що це питання буде доконечно зрозумілим без вглиблення у сюжет твору. Тому я змушений хоча б побіжно розповісти про нього. Події відбуваються у 17 столітті. Сирота Оксана живе з бабусею Євдокією. Вона безтямно закохується в жонатого Петра і віддається йому. В цей час на гірське село нападають татари й полонять шлюбну дружину легіня. А за тодішніми звичаями ця прикрість — підстава для нового одруження. Але так не стається. За чужою намовою стару Євдокію звинувачують у відьомстві, і суд на чолі з війтом вирішує її спалити за це на вогнищі. А заодно покарати буками внучку за блудництво. Обоє в різний час втікають із села і переховуються в печері. На місцин і біля неї й відбувається дальший розвиток подій. Петро та Оксана заручаються. Але сховок вистежують війтові посіпаки, які доручають кату і ненажері Василеві Качуру схопити втікачок. Та, слава Богу, йому на заваді стають двоє хоробрих юнаків. І це ще не все. З татарського брану виривається дружина Петра й з’являється на галявині перед печерою. Традиційне розв’язання любовної ситуації? Аніск ілечки! Усе закінчується тим, що Оксана і Настя лебідками здіймаються в погідне небо.
Якийсь елемент казковості? Згоден! А можливо, й ні… Про щось подібне можна балакати. Важливо те, що все відбувається у рамках тодішніх уявлень про життя- буття. Тому й не має вигляд чужорідного вкраплення у тіло твору. Ще виникають підстави говорити про інші тематичні пласти. Якщо з любовною лінією все менш-більш зрозуміло, то варто, либонь, згадати про припадання тодішніх людей до вірувань і мольфарської могутності… Також виринають теми людської доброти й нерівного шлюбу. Показовим є зображення прогинання війтівського суду перед сильними світу цього. (Чомусь тут простежуються сучасні реалії…) Автор підтекстово висловлює прагнення окремих людей до влади. А хіба не приходять розмисли про опришківство?
Та це переплетення мотивів не заговорило б до нас, якби письмак не покликав на допомогу виражальність. Назву лише окремі елементи цього явища, які впали в око. Серед метафор згадав би такі цікавинки, як: «село ковтало сажу», «шептала смерть на вухо щось», «почув розмову шатан». Вдалося знайти і цікаві порівняння: «ретивий вельми, гейби перші півні», «мужній, як бульбашка миттєва на воді», «війтівський суд, мов дишло». У драматичній поемі вистачає і цікавих образ ів: «пугач витрішкуватий», «вузлик теревенів», «голова орди». І знову, очевидно, варто згадати про чарівність діалектизм ів, серед яких бачимо «принежду», «бомборосити», «придзінькувалися».
Гарний твір. Гадаю, що він став таким тому, що автор вже має досвід у творенн і віршованої драматургії. Нагадаю, що недавно він оприлюднив драму–феєрію «Фатум». Якщо порівнювати ці два тексти, то ствердимо співіснування різності та спільності. До останньої можна зарахувати те, що в обох творах використано легенди, пірнання в які додає текстам шарму неповторності. Тепер про різність. У «Фатумі» маємо авторове прочитання історичної конкретики. Певні посилання на часові реалії існують і в цьому творі. Але вони є лише своєрідним тлом для розгортання дії. Щодо суміщення історичного фактажу і переказів, то тут, напевно, слід мовити про наступне. Воно, поєднання, поширене явище в сучасній літературі. Згадаймо бодай драматичні поеми Ольги Бабій, Михайла Каменюка, Богдана Стельмаха. А ось драматичних поем, спонукальних лише легендами, ще обмаль. І добре, зрозуміло, що Богдан Манюк ступив на цей путівець. А ще більше тішуся від того, що перша спроба виявилася вдалою. Правда, є тут і гірчинка. Але вона — не дорікання авторові. Віршовані драматичні твори потребують сценічного втілення. Хотілося б уздріти і акторське прочитання нового твору краянина. Але… Як мені відомо, поки що інсценізовано лише дещо з віршованої драматургії Богдана Стельмаха. На жаль…
Ще один дуже цікавий момент. Справжніми співцями Гуцульщини називають Михайла Ломацького і Гната Хоткевича. В цьому не було б ніякої диковинки, якби не деякі біографічні подробиці із життя цих людей. Перший народився на Поділлі, а другий — на Слобожанщині. Але в Карпатах їх вважали своїми, незважаючи на географічне походження. А нині ці ряди оспівувачів людей гір поповнює немісцевий уродженець. Галичанин майстерно оспівує карпатську дивовижу. Влучні постріли з поетичного кріса! Чому б не порадіти?
