Завжди із цікавістю читаю «Калину» і вкотре переконуюся, що наше життя складається не тільки з чорного й білого, з добра й зла, з чеснот і гріхів. У ньому є безліч «напівтонів» і відтінків. І не буває так, що в складній сімейній ситуації винен хтось один із сім’ї, як це видається на перший погляд. Чи то йдеться про крах стосунків між чоловіком і дружиною, чи проблеми з вихованням дітей, чи псування взаємин між дітьми і батьками. У кожної ситуації завжди є причина.
Поясню на прикладі своєї сім’ї. Хоча б для того, щоб інші не повторювали моїх помилок. Я вийшла заміж, бо любила. Народила рік за роком двоє дітей. Але в декретній відпустці майже не була. Попросила маму, щоб переїхала до нас — і вийшла на роботу. Чоловік був проти. Не міг сказати мені відверто, що не хоче жити з моєю мамою, але я це відчувала, бо вона справді складна людина. Мама почала порядкувати в нашій хаті. А я заплющувала на це очі. Робила кар’єру, тож мене майже ніколи не було вдома.
Коли захворів батько, мама повернулася до села. Старший син уже пішов до школи, а молодший відвідував старшу групу садка. Чоловік відводив дітей до садочка й школи, забирав, гуляв з ними вечорами, готував їсти. Я ж пильнувала роботу. Приходила додому пізно й валилася з ніг. Навіть говорити від утоми не могла.
А з часом довідалася, що в чоловіка є коханка. Перше, що подумала: коли? Коли він має час зустрічатися з нею? З’ясувалося, під час робочого дня. Бо якщо є бажання, то час викроїти нескладно. Тим паче, якщо коханка — начальниця.
Удома почалися скандали. Я не зважала на те, чують нас діти чи не чують. Слів не добирала. І врешті чоловік пішов із дому. Я найняла жінку, яка водила дітей до школи й приводила додому, годувала, допомагала готувати уроки. Я вдавала із себе жертву, бідну зраджену дружину, яка працює, не покладаючи рук, на благо сім’ї, а чоловік цього не оцінив. За першої-ліпшої нагоди я дорікала синам, що працюю, аби вони мали все необхідне і навіть більше, а вони цього не цінують, бо не хочуть вчитися, погано поводяться. Соромно зізнатися, але я могла сказати вчительці: «Це ваша робота. Не вмієте працювати з дітьми — розраховуйтеся».
…І тільки недавно до мене дійшло, що я власноруч зруйнувала свою сім’ю. Бо сама винна в тому, що мене покинув чоловік і в мене погано виховані діти. Якби ж я вчасно зрозуміла свої помилки, то їх іще можна було б виправити. Тепер уже пізно. Старший син — студент, молодший закінчує школу. Вони мене не поважають, не прислухаються до мене, хоч я досі заробляю гроші. Робота — це єдине, з чим у мене в житті склалося. Але заради неї я пожертвувала найціннішим.
Свого часу всі наші родич і й друзі осуджували мого чоловіка. Але в його вчинкові більше моєї вини, бо він хотів мати вдома господиню, матір своїх дітей. У школі всі вчителі сварили моїх синів. Але діти не винні, що я не приділяла їм уваги. Усі шкодують мене, таку розумницю і красуню, бо доля моя не склалася. Проте я не варта співчуття. Що хотіла, те маю.
Тож не дивіться на людей і їхні проблеми однобоко чи поверхово. Бо в житті все дуже складно.
