Дитяче серце… Який глибокий зміст закладено лише у двох словах. Матусині руки, енна кількість прочитаних книжок і наспіваних колискових пісень, мужнє батьківське плече, безтурботність — усе це про дитинство, яке надихає нас упродовж життя і яке ми віддзеркалюємо у наших дітях та онуках. Недаремно китайський філософ Мен-цзи запевняв: «Велика людина — це той, хто не втратив свого дитячого серця».

На жаль, через складну соціально-економічну ситуацію в країні потерпає чимало українських сімей. Безробіття, фінансова нестабільність впливають на стосунки між рідними, і здебільшого це призводить до постійних чвар та непорозумінь. Через це зростає кількість неблагополучних родин. У них діти впадають у крайнощі: хтось шукає розради в чарці алкоголю чи сигареті, хтось стає злочинцем, а хтось — наркозалежним. На щастя, є випадки, коли дитяча свідомість не затьмарена байдужістю, підлістю, тоді й життєві цінності змінюються кардинально. Для дітей з неблагополучних родин інтернат може бути осередком знущання і постійного приниження. А в дитячому будинку сімейного типу часто знаходять співчуття, радість, втіху, однодумців. Саме це сьогодні діти знаходять у дитячих будинках сімейного типу. Зазвичай — це окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі. Люди беруть на виховання та спільне проживання не менше 5-ти сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей (власних та вихованців) у дитячому будинку не повинна перевищувати 10 осіб.

Кількість дитячих будинків сімейного типу в Україні постійно збільшується. Станом на 2011 рік на території області було вісім таких будинків, а за цьогорічними даними їх — 14.

Тернопільщину включено до пілотних осередків реалізації проєкту Мінсоцполітики з реформування інтернатних закладів. Володимир Кузьмінський, керівник цього проєкту, в інтерв’ю «Укрінфо» від першого червня 2020 року запевняв: «У Тернопільській області є позитивна динаміка. Так, на початок реалізації проєкту — 4 січня 2019 року — у всіх інтернатах області, а їх — 19, виховувала 1407 дітей, які перебували там цілодобово. Через чотири місяці процесу реалізації проєкту вдалося скоротити цей показник до 1248 дітей. На кінець року в усіх закладах було 1058 вихованців. На початок 2020 — 1010 осіб. Тобто маємо скорочення на 28 відсотків. Це дуже хороший результат, навіть більше, ніж ми очікували».

Пізнати побут, звички, характери, взаємини таких сімей можна на прикладі однієї з них — багатодітної сім’ї Гуменюків із Великої Березовиці Тернопільського району.

Марина з Русланом виховують восьмеро дітей. «Брати дітей на виховання — це ініціатива чоловіка, — розповідає Марина. — Вже будучи мамою, я боялася, що не зможу любити чужу дитину, як рідну. Не хотіла, аби це було просто добре діло».

Після трьох років роздумів і вагань подружжя таки наважилося на цей свідомий і відповідальний крок — взяти першого хлопчика Володю. «Багато витратили часу на необхідну документацію. Одна з основних умов — комфортне житло для дітей. Тому ми й придбали будинок у селі Бережанці Лановецького району, оскільки це було дешевше, ніж купити квартиру в Тернополі», — додає жінка. Це і був початок їхнього нелегкого і тривалого шляху.

«Ще до початку створення будинку сімейного типу ми дбали про безпритульних людей на вокзалах Тернополя. Це вже була ініціатива дружини, — розповідає Руслан. — В основному це були алко- чи наркозалежні особи. На жаль, наша допомога залишалася безрезультатною. Скільки б не возили людей до реабілітаційних центрів Тернопільщини, скільки б не годували, не давали кошти на квиток, бо вірили, що вони справді хочуть додому, безхатченки таки поверталися до свого звичного життя». Це ще один поштовх, який вплинув на вибір подружжя. Можна допомагати потребуючим дорослим, але змінити їхнє життя нереально. А свідомість дітей-сиріт можна поміняти кардинально. «Про дітей потрібно турбуватися і огортати любов’ю, на початкових етапах цього достатньо, аби налагодити стосунки з дитиною», — каже Марина Гуменюк.

Досвідом поколінь перевірено істину: скільки в людині доброти — стільки в ній і життя. Це доводить сім’я Гуменюків. Батьки не дозволили дітям ізолюватися від зовнішнього світу, що чекало їх у дитячому будинку. Вони відкрили своїм вихованцям можливості для спілкування, навчання, родинних стосунків, взаємної опіки та підтримки, що, безперечно, вплине на формування їхньої моделі сім’ї у майбутньому. За словами вихованців таких закладів: «Інтернат – безвихідь. Це неготовність до самостійного життя, відсутність необхідних навичок, зменшення шансів отримати повноцінну освіту». На жаль, багаторічна реальність це підтверджує. Лише дехто знаходить себе після інтернату — як особистість, сім’янин, професіонал, колега…

«Добре пам’ятаю, як вперше обирали дитину. Я їхала з думкою, що візьмемо дівчинку, але поверталися з Володею. А коли їхали за хлопчиком, то взяли Марусю, — розповідає жартуючи мама. — Ми не обирали дітей за віком: брали на виховання і семи-, і дев’яти, і трирічних. Звичайно, кожен має свій характер, вже сформовані погляди, власні дитячі травми та образи, тому працювали індивідуально з кожним. Найболісніше травми переносили діти, позбавлені батьківського піклування. Вони зростали в оточенні згубних звичок, розгульної поведінки, неадекватних вчинків, які вважали нормою. Щось подібне було у нашої Марусі. Батьки зловживали алкоголем, від цього й померла мама. Дівчинка народилася з розумовими вадами. Тато не долучався до виховання доньки. Бабуся, яка тимчасово опікувалася дитиною, не могла її забезпечити і гідно виховати. Дівчинка у свої 8,5 років важила всього 23 кілограми, відповідно і пережовувати їжу ми вчили чи не спочатку. А дівчатка, які перебували в дитячому будинку від народження до 3, 5 років, виграли час, тому травмовані менше», — тремтячим голосом продовжує розповідати Марина Гуменюк.

Дні народження дітей у цій родині — особливі свята, а не просто дати в календарі. До них усі готуються охоче. Мама з дівчатками готують смачні страви, тато з хлопцями працюють біля дому. А за святковим столом збирається уся родина і вітає іменинника.

Батьки навчають, що чесність у сім’ї — це запорука щастя, добра та ознака людяності. Проживаючи разом, діти забули про слово «дай», яке керувало ними щодня. Тепер вони знають «давай допоможу», «зробимо разом». А буденні домашні справи рідні люди розуміють як необхідність, бо, за словами Руслана Гуменюка, «дитина любить те, що в домі батька».

Отож, чи можливе життя без інтернатів?.. Лише приклад однієї родини вселяє надію, що спраглі любові дитячі серця можуть вібрувати найпотаємнішими струнами, опиняючись в атмосфері розуміння, взаємної підтримки, опіки та порятунку. І допомогти може кожен: для цього не обов’язково мати великі статки. Чужих дітей не буває! Всі діти світу плачуть однією мовою, і повинен знайтися той, хто зупинить їхні сльози. Життя без інтернатів існує, і його можуть дати дітям дорослі. Достатньо просто відчинити двері свого серця.

Христина НАДАЛА.

Фото з сімейного архіву родини Гуменюк.