«Марічка народилася мені в долоні. Я приймила її в хаті, — пригадує бабуся Йосифа Броніславівна, витираючи сльози з незрячих очей. Потім дістає з кишені кілька світлин десятирічної давнини і додає: — Як я їй такій маленькій дала раду, то тепер дам і поготів…»
Марічка — сонце, що викотилося свого часу в бабусині долоні, аби зігрівати й освітлювати її життя, віддавна позбавлене денного світла. А ще дівчинка світить татові, котрому доля послала випробування інвалідністю. Крізь простір і час зігріває дідуся. «У нього хворе серце, — пояснює дівчинка, — він дуже довго в лікарні, але я знаю, що любить мене, хоч і не з нами».
«Любити» — чи не найуживаніше слово в лексиконі Марічки. Любов — еталон ставлення до неї людей. Хто любить — той віддає все. Звісно, що йдеться не про новенький айфон, а про те, чого не купиш за жодні гроші й чого, за іронією долі, часто зі свічкою не знайдеш за глянцевими лаштунками розкошів.
Називає мамою бабусю
Із вересня десятирічна Марічка Стецула живе зі своєю сім’єю не лише у вихідні, як раніше, а щодня. Рідні забрали її з Теребовлянського навчально-виховного комплексу, де дівчинка навчалася з цілодобовим перебуванням, і перевели до третього класу загальноосвітньої школи рідної Іванівки. Адже НВК став одним із шести пілотних інтернатних закладів Тернопільщини, що потрапили до проєкту Мінсоцполітики «Реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей у Тернопільській області». З нового року він повинен стати профільним ліцеєм імені Ярослави Стецько. Адміністрація закладу інформує: від початку проєкту і станом на 2 грудня кількість дітей, котрі перебували там цілодобово, зменшилася зі 117 до 60.
І хоч Марічка та її сім’я були задоволені умовами й рівнем навчання та проживання в закладі, проте одноголосно стверджують: удома краще. Щопонеділка о сьомій ранку дівчинка ще спить, а раніше вони з татом уже стояли в цій порі на зупинці й чекали автобуса до Теребовлі.
Марічка швидко прижилася в Іванівській школі. Веде нас до кабінету директорки і безупину щебече, що тут навчається її найкраща подруга Маша Коханська, з якою товаришують іще з садочка. Що в них найкраща вчителька Ольга Омелянівна — і саме тому вона, Марічка, теж хоче стати колись такою учителькою. Розповідає, що дуже любить малювати, особливо портрети мами. А мама любить, коли Марічка вчить напам’ять віршики. Тож вона вчить і багато читає, аби радувати маму.
Про все це дитина говорить швидко, захоплено і з усмішкою. Такою сонцесяйною, що неможливо не всміхатися у відповідь. Не гасне ця усмішка навіть тоді, коли дівчинка зачіпає найбільш болючу для себе тему: «Ви ж знаєте, що перша мама мене покинула, тому я називаю мамою бабусю. Вона забрала мене з інтернату. На комісії я так і сказала, що хочу жити вдома. Бо тут мене всі люблять».
На запитання, як змінилося її життя, дівчинка захоплено вигукує: «Я дою кози! Мама мене навчила! Годую їх сіном, приношу все саменька. Ще татові допомагаю і хресному. Він тракторист, ми з ним часто їдемо в поле: чи город орати, чи бараболі копати…»
Марійчиним хрещеним Іван Вівчар став не випадково. Його дід тримав колись до хреста бабусю Марічки Йосифу Броніславівну, її мама, прабабуся Марічки, хрестила Іванового тата. Тепер Іван має похресницю з родини Стецул. Щонеділі дівчинка йде до церкви, а вже звідти її привозить додому хрещений. І ці стосунки не просто допомагають Марічці соціалізуватися в рідному селі. Хрещений тато відповідальний перед Богом за її християнське, духовне виховання. Важливо, що і він тепер поруч.
«Руки видять, а ноги чують»
На подвір’ї Стецул 68-річна Йосифа Броніславівна розвішує щойно випрану білизну. Навпомацки, але швидко й безпомильно, веде нас до хати. Будівля ще не завершена. До ладу доведена тільки одна кімната. Проте скрізь чисто, всі речі на своїх місцях. Так Йосифа Броніславівна звикла, адже почала втрачати зір змалку. Дотримуючись чіткого порядку в усьому, вона і їсти готує, і город обробляє, і робить усе те, що й кожна господиня.
Її очі й чоловіча підмога — син Мирослав, тато Марічки. Йому 33. Через вади здоров’я навчався свого часу в Заліщицькій спеціальній школі-інтернаті. Там зустрів майбутню дружину Лілю, маму Марічки. Проте спільне життя в подружжя не склалося. Коли донечці минув рік і чотири місяці, мама залишила сім’ю.
«Я мала би гріх, якби сказала, що моя невістка була нездалою, — розповідає Йосифа Броніславівна. — Вона слухала мене, а я її шкодувала, бо ж Ліля зростала сиротою при живих батьках. Вона добра — просто не витримала такого життя».
Наче відчувши, як я роздивляюся довкіл, жінка продовжує: «Ви, певно, як і більшість людей, думаєте, що ми не маємо зручностей. А я не гнівлю Бога, бо знаю гіршу біду. В два рочки втратила тата. Братові тоді було три. Мама в двадцять чотири роки залишилася вдовою, ставила нас на ноги сама… Змалку пам’ятаю, як у нашій хаті вода у відрах замерзала. А ми з братом сиділи на підвіконні, виглядаючи крізь замерзлі шибки маму, й не раз там засинали. Вона приходила з ферми, кидала нас, змерзлих, під перину, давала щось поїсти. Я так тішилась, як мама приносила з поля качани! Глодала їх і примовляла, що маю кукурудзку і вже не буду голодною. А коли мама брала мене з собою на ферму, я мокала в солодку мелясу хліб і їла… Тепер кривди дітям нема. Марічка має все», — і бабуся киває на стіл, де стоїть тарілка з круасанами та ще якісь смаколики, що залишилися від сніданку.
Життєва філософія цієї жінки, материнська педагогіка сформувалися такими правильними не за книжками. Її університетами були напівсирітське голодне дитинство, ферма і важка жіноча доля. А Йосифа Броніславівна — перший життєвий університет Марічки.
«Як виховую, питаєте? Що сама роблю — те й вона, — ділиться щиро, не підозрюючи, що формулює найвищу виховну премудрість. — Так, як своїх дітей виховувала. В боротьбі за життя. Миросьо каже, що хотів би зустріти собі жінку хоч би на половину таку, як я — за характером і за працьовитістю. А я хотіла б, щоби Марічка виросла схожою на мене, бо тоді не пропаде в житті. Я хоч і сліпа, але руки видять, а ноги чують. Миросьо мені помагає, я — йому. Узяли гроші за пай на два роки наперед, купили бойлер, будматеріали, провели до хати воду. Дасть Бог, через літо ще одну кімнату виладимо. Знаю, що смерть колись прийде і по мене, але хай би ще трошки зачекала…»
Відчувши, що мама розхвилювалася, Мирослав її обнімає і каже: «Я люблю маму і теж хочу, щоб Марічка виросла такою, як вона. Такою… доброю».
Коли батьківство — подвиг
…Марічка має взірець доброти. Тато і бабуся дають їй усе, що можуть дати. Свого часу вони водили дівчинку в садок, потім віддали до першого класу Іванівської школи. Коли вчителька сказала, що Марічка поки не готова до навчання, повернули ще на рік у підготовчу групу. Відтак влаштували до Теребовлянського навчально-реабілітаційного центру. Коли Йосифа Броніславівна помітила, що внучці там дискомфортно, попросила перевести її в НВК, де сама колись навчалася через вади зору. Поміж тим вони з Мирославом за допомогою працівників НВК постійно лікували змалку хворобливу Марічку, щомісяця возили на обстеження до Тернополя, до Києва, оперували… Це, враховуючи стан їхнього здоров’я і статки, що складаються з двох пенсій, — героїчний подвиг. І Марічка перейняла від рідних стійкість характеру. Що б у неї не сталося чи не заболіло, завжди заспокоює бабусю: «Все нормально, мамо. Ти тільки не переживай».
А ось що кажуть люди, котрі внаслідок службових повноважень добре знають Марічку і її сім’ю.
Заступник директора Теребовлянського НВК Мирослава Тихоліз стверджує: «Тато завжди привозив Марічку до школи вчасно і вчасно забирав. Дівчинка постійно була чистою і доглянутою. Удома її люблять безмежно і забезпечують настільки, наскільки можуть. Сім’я в складних життєвих обставинах, але, незважаючи на це, Марічка зростає дуже позитивною, щирою, доброю дитиною».
Директорка Іванівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Ганна Калініченко додає: «Марічка життєрадісна, завжди усміхнена, з усіма вітається. Її учителька Ольга Омелянівна Куташівська — досвідчена, добре знає непрості долі кожного з членів цієї сім’ї, розуміє, що ні тато, ні бабуся не можуть допомогти дівчинці з уроками, тому все бере на себе. І ми бачимо результат: Марічка почала швидше читати, краще писати. Математика, певно, з неї не буде, але виросте гарна людина — добра, щира, товариська».
Директорка Теребовлянського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Людмила Завінська, котра здійснює соціальний супровід сім’ї Стецул, пригадує дуже промовисту ситуацію: «У вересні ми звернулися до міжнародної благодійної організації «Партнерство кожній дитині» з проханням виділити кошти на придбання будматеріалів і сантехніки для облаштування санвузла в будинку Стецул. Марічка має певні хронічні захворювання, тому для неї вкрай важливо, щоби зручності були в хаті. Фонд виділив двадцять тисяч гривень. Коли сім’я закупила все необхідне, Йосифа Броніславівна зателефонувала, подякувала і сказала, що має всі чеки й невеличку суму решти. Люди, котрі перебувають у складних життєвих обставинах, зазвичай не бувають настільки педантичними».
Начальниця служби у справах дітей Теребовлянської райдержадміністрації Лідія Борецька поділяє думку колег: «Йосифа Броніславівна — розум свого сина, а Мирослав — очі, ноги й руки своєї матері. Вони завжди ходять удвох. У тата Марічки дуже добра пам’ять, він грамотно пише. Ніколи не занотовує, які документи має принести, але ще жодного разу нічого не забув і не наплутав, на відміну від інших, цілком здорових людей. Бабуся і тато сумлінно піклуються про Марічку, вчасно возять на обстеження, вчасно дають таблетки. У їхній хаті завжди чистіше, ніж у багатьох інших сім’ях, котрі переживають складні обставини».
* * *
Доля сонця на ім’я Марічка, що викотилося десять років тому в бабусині долоні, насправді в долонях Всевишнього. Так, рідні дівчинку люблять. Вона щодня є очевидицею взаємин бабусі-мами з татом, розуміє, що можна бачити серцем — і це досвід на вагу золота, якого не дасть жоден інтернат.
Однак сім’я потребує матеріальної допомоги, підтримки небайдужих людей. Хоча родинне щастя не вимірюється грошима й побутовими зручностями, але пральна машинка суттєво полегшила б життя Йосифи Броніславівни. І хату, як вона каже, виладити треба якнайшвидше. Адже право на місце під сонцем і на родинний затишок мають усі: зрячі й сліпі, бідні й заможні. В Бога на долоні всі рівні.
Ліля КОСТИШИН.
На фото авторки: Йосифа і Мирослав СТЕЦУЛИ; сонце сім’ї — Марічка.