Шлях до єдності, зокрема церковної, зазвичай непростий і довгий. Головне вірити, що вона можлива, і робити до цього реальні кроки. Саме такий рішучий крок зробили до неї у 2009-му близько 30 парафій УАПЦ нашої області, які дружно перейшли до УПЦ Київського патріархату. Єдина умова, яку вони висунули тоді перед керівництвом церкви, це висвятити для них єпископа з їхнього середовища.

Так в області з’явилася ще одна єпархія Київського патріархату — Тернопільсько-Теребовлянська, а очолив її єпископ Павло (в миру — Петро Кравчук). У своєму першому інтерв’ю для нашої газети владика говорив про стремління православного люду, духовенства, єпископату, і не лише Київського патріархату, а й частини Московського, до єдиної помісної церкви, про готовність витримати випробування, які чекають їх на цьому шляху. «Якщо сталь гартують вогнем і водою, якщо золото проганяють через вогонь і всілякі хімічні реактиви, щоб воно очистилося, так і в церкві: щоб заблистіти світлом духовної благодаті, вона мусить пройти через випробування», — запевняв тоді єпископ Тернопільський і Теребовлянський Павло.

І ось це світло духовної благодаті зблиснуло в середині грудня 2018-го, коли у Святій Софії відбувся Об’єднавчий собор УПЦ Київського патріархату, УАПЦ і частини УПЦ Московського патріархату та була створена помісна Православна церква України. Їй і був вручений Томос про автокефалію. Вона стала п’ятнадцятою помісною православною церквою у Вселенському православ’ї. Безпосереднім учасником цих історичних подій був і єпископ Павло. Нині ми згадуємо їх у телефонній розмові.

— Всечесний владико, якби до тих радісних днів народження помісної Православної церкви України дожив ваш батько отець Михайло, якою була б його реакція на них?

— Я думаю, він з небес радіє разом із нами. А ще вважаю, він зробив і свій внесок, вклав свою цеглинку в її підмурівок, бо теж мріяв, щоб Україна мала свою православну церкву…

— …Хоча служив у церкві російській.

— Іншої тоді не було. А потім і в ній українцям доводилось непросто. Багато священників арештовували, багато загинуло. З його семінарського курсу залишилися лише троє. Це були шістдесяті роки минулого століття. Батько якраз одружився, його висвятили у священники, і добрі люди порадили: якщо хоче вижити, хай тікає — і він поїхав на парафію в Тайшетський район Іркутської області. Там було багато українців, які теж туди потрапили не від доброго життя, і радянська влада не була там такою напасною, як в Україні. Батько ніс людям Боже слово, Божу правду, зміцнював їхню віру. Я народився в Україні, але коли виповнилося дев’ять місяців, ми з мамою поїхали до тата. Тож моє дитинство минуло теж у Сибіру.

— Тато ще повернувся в рідні краї?

— Так. І сорок років служив у церкві в Кобиловолоках. Довше за нього на кілька літ правив на парафії лише її перший настоятель. Минали роки. Я вже був архієреєм, і якось на Волині мені показали книжку спогадів, в якій мовилося і про мого батька: начальник управління КДБ доповідав першому секретареві обкому компартії в шістдесяті роки, що священник Михайло Кравчук утік і вони його не можуть знайти. Коли я це показав батькові, він не міг стримати сліз.

— Що ж, важкий хрест ніс український народ, а з ним і його духовенство. Але, як мовиться, що не довершили батьки, довершують сини. Думаю, під час історичного Об’єднавчого собору в грудні 2018-го, учасником якого вам довелося бути, ви не могли не згадувати батька.

— Звичайно! Він мріяв про українську помісну православну церкву, визнану світовим православ’ям. І я чекав на цю подію тридцять років, ще з часів навчання в духовній семінарії. Щасливий, що дочекався, що на долю саме нинішнього духовенства випав цей щедрий Господній дар — стояти біля колиски помісної Православної церкви України.

— І ось їй уже два роки. Якою, на ваш погляд, вона стала за цей час?

— Образно кажучи, виходить із пелюшок і спинається на ноги. Трудимося. Дещо незвично, нові підходи. Ми вже не в ізоляції, церква постає, як щось дуже очікуване і невідоме водночас. Стрес не пройшов, ми ще не розслабилися, бо бачимо, як багато роботи попереду. Усі розуміють, що ми живемо в історичний час. Дякуємо Богові, що сподобив нас на цю благословенну працю. Якщо вжити «автомобільну» термінологію (а я колишній автомобіліст), слава Богу, наше керівництво, їдучи під гору, не перегазовує і не перегальмовує, тому нас і не зносить з гори.

— Ваша єпархія залишається найменшою?

— Є ще менші. Я завжди кажу: наша єпархія не мала, а компактна. Наше духовенство дружне і працьовите. Збудували три храми в Тернополі, а також  храм у Бучачі. Трудиться на місцях.

— Мені цікаво спостерігати, як єднаються в єдиній помісній церкві духовенство, єпископат. Так видається, що самі по собі зникли непорозуміння, дрібні претензії, які мали місце, коли церква була розділена. Наносять візити одні одним, спільно служать, з однаковими посилами звертаються до пастви.

— Велика мета об’єднує. А потім, це свідчення того, що всім нам була дуже близькою ідея автокефалії, і коли ми її отримали, усі прагнуть якнайкраще їй прислужитися. Наша церква стала тепер не однобокою, не з потьомкінським фасадом. Ми прийшли з різних боків: з УАПЦ, з Київського і Московського патріархатів. Тож взаємно доповнюємо один одного, вчимося один в одного. І розуміємо ту велику відповідальність, яка випала на нашу долю. Ми не маємо права схибити, кинути найменшу тінь на ту святу справу, до якої нині причетні.

— Не можу не згадати, як активно працюють на розбудову ПЦУ колишні митрополити УПЦ Московського патріархату Олександр (Драбинко) та Симеон (Шостацький). Зокрема владика Олександр уже побував у Тернополі, служив у церкві Різдва Христового, справив гарне враження на галичан. Очевидно, добрим і правдивим зерном засіяв його душу світлої пам’яті владика Володимир. Недарма на відпочинку він любив одягати вишивану сорочку, наче підкреслюючи, якого народу він син.

— Згадайте, як тепло відгукувався про владику Володимира отець Михайло Левкович із Чорткова. Він багато зробив для того, щоб в Україні постала Українська автокефальна церква — наскільки це було можливо в тих умовах. Владика Олександр, його вихованець, розділяв його погляди і продовжив справу свого наставника. Я його дуже добре розумію, адже теж вийшов з російської церкви, в якій батько був українцем і мене таким виховав. Владика Олександр десь відчуває те саме, що і я відчував.

— Чи вже доводилось вам виїжджати за кордон, на власні очі бачити, як живе і розвивається світове православ’я?

— Поки що ні. Раніше можна було поїхати приватно, тепер лише в офіційній делегації з благословення предстоятеля. Тож мої поїздки ще попереду. Поки що вдома вистачає і справ, і турбот. Та й пандемію треба пережити, вона вносить суттєві корективи не лише у світські, а й церковні контакти.

— Дякую за інтерв’ю. І хай благословляє Господь вашу подвижницьку працю!

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.