Україна разом зі своїми дітьми переживає нелегкі часи. У зоні бойових дій гинуть найкращі її сини. Проте навіть у найскрутніші моменти завжди пробивається промінь світла. Цим променем є мистецький фронт, на якому народжуються нові письменники та поети.
Я поспілкувалася із «передовиком» у тилу — 21-річним бережанцем Любомиром Сарабуном. Він почав писати зовсім недавно, проте вже досяг успіхів у поетичному мистецтві. Наприклад, нещодавно посів третє місце в конкурсі «Чорнила душі». Своєю творчістю поет намагається додати сил та наснаги бійцям, що захищають наше майбутнє ціною власного життя.
— Любомире, що стало поштовхом, аби вилити думки на папір?
— Війна, або як дехто її називає АТО. Перший вірш написав 18 вересня минулого року. В ньому була ненормативна лексика, бо тоді по-іншому висловити, що відчуваю, не міг. Тепер у віршах лайки немає, але й толерантності не додалося, бо пишу те, про що думаю.
— Чим, на вашу думку, допомагає мистецтво у час війни?
— Воно також є фронтом, а плоди творчості допомагають тримати оборону. Є багато людей, які до кінця не розуміють, що саме відбувається у нашій країні. А як відомо, за допомогою римованих фраз донести інформацію набагато легше, це й хочу зробити своїми віршами.
— Чому вибрали саме соціальну тематику, а не, скажімо, лірику?
– Відколи написав першого вірша на соціальну тематику, другий напрям навіть не пробував вибрати. Адже нині ні про що інше, окрім війни і поведінки суспільства під час неї, думати не можу. Коли ж переможемо, пробуватиму писати й в інших руслах, але не тепер.
— Де можна ознайомитися із вашою творчістю?
— У групах соціальних мереж, на поетичних вечорах, репрезентаціях. Особливо радо читаю вірші на благодійних концертах на підтримку Добровольчого українського корпусу, тому що там шикарна атмосфера, кожен знає, чого він туди прийшов, і всі як один із задоволенням слухають кожного учасника.
— Як вважаєте, що українці повинні зробити для перемоги?
— Потрібно починати із себе, з найменших деталей. Банально — кинути в урну недопалок чи пляшку, не «гадити» собі під носом, навчитись допомагати іншим. Бо якщо хочемо жити нормально, потрібно відповідно ставитись одне до одного і до самого себе. Тоді й почнеться мінімальне об’єднання. Найголовніше — це потужний тил. Назавжди має відпасти така фраза як «моя хата скраю», адже це війна всіх і кожного. Маємо допомагати іншим: грошима, відвідуванням благодійних концертів, речами та продуктами для бійців. Коли об’єднаються воєдино потужний тил і могутня передова, — ми переможемо.
Дана НИКОЛИШИН,
студентка факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте