Олександр Смик не потребує особливого представлення. Відзначу лише пунктирно: відомий бард, заступник міського голови, член ряду творчих спілок, меценат, цінитель мистецтва… Нещодавно його обрали головою обласної організації Національної спілки письменників України.
Починалася наша бесіда з локальних тем — планів, думок про структуру, яку очолює, але потім перейшла у площини більш глобальні — хто такий письменник сьогодні, яка його роль…
Маємо бути першими
— Не планував очолювати обласну організацію спілки письменників. Переміг у голосуванні, мабуть, тому, що всі знають: треба щось робити, і це скинули на одного. Але так не буде, — каже Олександр Смик.
Він наголошує, що працювати і для власного іміджу, і для іміджу спілки доведеться разом. «Мені не подобається статус обласної організації в загальноукраїнському масштабі. Ми повинні бути першими», — переконаний співрозмовник.
До вас їде «ЛітБат»…
Але названі прізвища, ті, котрі на слуху, — дещиця, про інших пересічний читач знає небагато. Отже, проблем одразу кілька — непредставлення тернопільських письменників у інформаційному просторі та їх розрізненість. Для того, щоби зацікавити людей літературою, потрібно більше креативу від авторів, — вважає Олександр Смик. Один із його перших проектів має на меті як оприлюднення тернопільських письменників, так і їх згуртування навколо однієї мети.
— Нині наша організація налічує п’ятдесят шість осіб. В умовах бойових дій іноді це цілий батальйон. Я задумав проект, який передбачає проведення масових письменницьких акцій, об’єднаних назвою «ЛітБат», — пояснює співрозмовник. — Наші письменники мають активно заявляти про свою творчість і громадянську позицію та робити це не лише в Тернополі, а й в райцентрах і селах. Цей літературний батальйон, перш за все, покаже, що ми є і що ніхто не збирається переходити на іншу сторону. Майдан продемонстрував, що є багато письменників, але лише кілька виходили на сцену і проявляли свою громадянську позицію. Це дуже важливо, особливо нині. Мені сподобалося, як після виступу поета, котрий сказав, що його цікавить тільки література, а не воєнні події, одна дівчина відповіла: «Якщо ми нині не напишемо про ті події, котрі відбуваються, — історію знову напишуть за нас». Для мене це догма. Я підтримуватиму тих, котрі пишуть нашу справжню історію. Вважаю, що ми повинні це робити. Позиція слимачка сьогодні неприпустима. Якщо ти письменник, то мусиш бути попереду. І говорити незалежно від того, яка це влада, якого вона кольору. Ти повинен мати власну позицію. Тільки так може існувати сильна письменницька організація.
Дослухайтеся до письменників
«Якщо у нас не хочуть шанувати літературу, то яку ж історію ми напишемо?» — запитує Олександр Іванович і міркує:
— Не можна бути тимчасовим на своїй землі. Такі не виживають. Чиновники багато говорять про важливість проектів, котрі осмислюють тему війни. Але, наприклад, я досі не можу знайти мецената для випуску свого диска «Порохи на сонці». А це єдиний в Україні збірник пісень про війну. На «Ю-тьюбі» моя пісня «Сніги-сніги» має вже більше мільйона переглядів, а ми говоримо: «В нас немає літератури». Насправді в нас немає бажання підтримати своїх. Державна система нівелює потребу в мистецтві. Візьміть ефіри телеканалів. З’являється політолог за політологом. У ефір ніколи не пустять особистість. Тому, що особистість-письменник (а письменник не може не бути особистістю) говоритиме те, що, можливо, примусить задуматися політиків, політтехнологів і ведучих. Він не буде у відповідь запитувати: «А як ви думаєте, що відбулося в Мукачевому». Він наведе безліч прикладів того, що може призвести до нового Мукачевого. Якщо людина розвинена, — дослухається до письменника. А до нього сьогодні треба дослухатися. Мені подобається, що багато політиків звертаються до мене саме як до письменника. Політик не завжди бачить, що відбувається насправді. Наприклад, диск «Порохи на сонці» — це збірка не просто пісень, так само, як не просто у піснях творив історію України, — там все чітко написано про те, що відбувається. Хто хотів, той прочитав. Не будеш же казати кожному: «О, давайте я вам віршик прочитаю». А тепер можу. Це вірші про те, що турбує мене сьогодні найбільше.
Місяць повісився — ось новина.
Гриміли салюти, скінчилась війна.
Скулили собаки на місяць в селі
І плакали в церкві ікони старі.
За що будем пити, коли ми ніхто.
Шість соток трьом сотням героїв АТО.
Є право, є привід — повісився місяць,
А справді, відправим його «грузом-200».
***
Не ходять за славою у балаклавах.
Я слави такої собі не хочу.
Могутній народ і міцна держава —
Просвітлені лиця, відкриті очі.
Кийки і шоломи — ознака страху.
Безсилля — це автоматні черги.
Моя держава — суцільна плаха,
Де затишно жити лише померлим.
Для мене, живого, тепер однаково,
Хто владу захопить — з броні чи з бульдозера.
Мене, живого, давно оплакали.
Жити чи вмерти ─ потрібно дозволів.
І тебе зметуть, як змітається порох з дзеркальної шафи
Твоїх ілюзій.
Влада — це коло, замкнене коло.
Коло, в якому немає друзів.
Підлість і жадібність велелюдні.
Чуда не буде — знайдеться Іуда.
На фото: Олександр СМИК
Фото Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ
Прокоментуйте