Дорога «Калино», так тяжко мені на душі, а поділитися немає з ким, та й соромно. Хіба розкажу про своє горе тобі у листі.
Ми з чоловіком виростили двох доньок. Ставилися до них однаково добре, не обділяли ні любов’ю, ні підтримкою. Зробили все, аби наші дівчата здобули вищу освіту, змогли знайти своє місце в цьому світі. Тішилися, коли вони зустріли коханих, влаштували їм весілля. Тепер здавалося б тільки живи та радій.
Та після народження внуків почалися у нашій родині сварки. Доньки почали конфліктувати між собою через мене. Я, рідна мама, стала їм ледь не ворогом. Кожна вважає, що їй я допомагаю менше, ніж сестрі. Хоча і до старшої, і до молодшої я навідуюся, як тільки випадає вільна хвилинка, щодня телефоную, цікавлюся як справи, няньчу внуків. Але дівчатам моїм не догодиш. Кожна вважає, що саме вона має більше клопотів, саме її треба частіше навідувати, тільки її дитину бавити, а не сестрину. Мені здається, що вони одна одної вже на дух не переносять.
Недавно молодша донька потрапила з малим у лікарню. Терміново треба було купити ліки, і я передала їй кілька сотень гривень. Скільки крику було, як про це дізналася старша. Звинувачувала мене мало не у смертних гріхах, закидала нам з чоловіком, що ми лише про одну доньку дбаємо, а про іншу й не згадуємо. Так казилася, ніби ми їй ніколи нічого доброго не зробили. А про те, що я виходжувала їх із онуком, коли злягли з грипом, навіть не згадала.
А скільки сорому я пережила, коли мої дівчата сварилися на людях. Не зважали ні на кого. «Мірялися» подарунками, які ми з батьком їм за життя дарували, з’ясовували, на кого більше стратилися. Дві дорослі жінки, матері! Після тієї прогулянки у мене так «стрибнув» тиск, що вдома довелося «швидку» викликати. Тому вирішила, що до нікого не ходитиму і не телефонуватиму, поки вони самостійно не помиряться і не дійдуть до розуму.
Уже місяць не бачилися. За цей час що одна, що друга тільки раз до мене подзвонили. Навіть самопочуттям не поцікавилися, лише звинуватили, що я «на повідку» в сестри ходжу. Шкода мені, що не бачу, як ростуть рідні внуки, серце крається через таку біду, але нічого не вдієш. Хіба, може, читачі щось порадять.
НАТАЛЯ
м. Кременець
Прокоментуйте