Тернопіль. Літня спекотна ніч. Безлюдною вулицею Нового світу невпевненою ходою, боязко озираючись, прямує якийсь чоловік у чорному довгому плащі й капелюсі. Без обличчя. Без імені. Без запаху. Прямує до колії. На зустріч із потягом…
Зараз блимне світло. Запищать гальма. Машиніст лайнеться, а чоловік вискочить на оту вузеньку платформу біля моста і, користуючись нагодою, застрибне у вагон. Дякувати провіднику, той вчасно відчинить дверцята за сотку. І чоловік притиснеться потім у тамбурі й спокійно доїде до столиці. Там на нього чекають. Друзі, нова посада, нове ім’я, нова репутація.
Спершу світлини таких, як він, розвішували, мов прикраси, на “йолку”. Коли верхи взялися за чищення влади, його прізвище потрапило у верхні частини списків “на виключення”. ЗМІ цькували на кожному кроці, знайомі відверталися, бо він уже не мав влади.
Їхнє плем’я причаїлося в позолочених норах, інкрустованих бункерах та елітних спецпоселеннях. Вони перебивалися не один місяць скупим продпайком – прив’яленою устрицею і креветками без соусу васабі, запиваючи мартіні. Фу, аж проїлося…
Але вони вижили. Прийшла нова влада. Легітимна – сказали в Москві. Це був сигнал вилазити. Тепер на поверхні багато чого змінилося. Хтось вдягнув бронежилет, хтось – чорну хустину, хтось прилип до чиновницького крісла. Люди уже почали забувати про них, люстрованих. У голови увійшла війна, реформи, криза, ціни, тарифи, газ-світло, ЄС.
Його товаришів, дрібніших і не таких впливових, що пережили і майдан, і вибори та вціліли від мобілізації, вирішили востаннє полякати. Прийняли закон і взялися за офіційну люстрацію. Вона виявилася м’якшою і безпечною. Розпорядження підписали, органи перевірили, найбільш примітних фігур поміняли посадами. Був, приміром, прокурор – став викладачем. Був начальником пенсійного в області – направили в Київ, аби менше млоїв очі місцевим. Був суддею – став адвокатом. Був начальником адміністрації – став заступником. І так повсюдно – адміністрація, рада, прокуратура, міліція, юстиція, податкова…
“Ляпота-а-а” – сказав би один кіноактор.
Тепер почалися будні. Добре, що безпечні. Можна було змінити трішки обличчя. Помінятися посадами. Помінятися ідеями. Втупити у провладну партію сотим у списку. Стати волонтером. Дати кілька копійок вдові та дітям загиблого бійця під прицілом телекамер. Вкласти гроші у ще одну патріотичну партію – нині попит на нові обличчя. Заснувати власну, ще більш патріотичну. Відкрити бізнес. Або й собі втекти в столицю. Там прихистять свої, які теж не сидять, склавши руки. Он місцеві вибори – і замість Тернополя можна вибрати собі Херсон чи Суми. І життя почнеться спочатку.
Люстровані нікуди не зникають. Вони перевтілюються. Кафка плакав би…
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте