Ніна Матвієнко — воістину народна артистка, лауреатка Шевченківської премії, Герой України — виступала в День Незалежності України в Тернополі зі своєю благодійною програмою.
Мені пощастило провести з жінкою-легендою кілька годин і навіть піти з нею до крамниці вибрати вишитий стрій. Насправді ж допомоги Ніна Митрофанівна не потребувала — вона відразу відчула, що саме їй найбільше пасуватиме і грітиме душу. Це автентична стара сорочка з грубого домотканого полотна. Власник крамниці подарував її співачці.
— Мій чоловік потихеньку прибрав усі мої сорочки до музею (Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», генеральний директор якого Петро Гончар — син Івана Макаровича й чоловік Ніни Матвієнко. — Авт.), — скаржилася, сміючись, зіркова гостя. — Взяв тихо сорочечку — і заніс, потім — другу. Я кидаюся: одна сорочка дитяча зосталась. «Петре Івановичу, — питаю, — а де мої сорочки?» «Не знаю, — каже. — Це ти їх десь поділа».
…Проста й зворушливо красива у своїй простоті. Тепла і відверта. Щось скаже, а потім просить: «Тільки не пишіть цього, це я тільки вам кажу…» Із Тернополем героїню єднає давня дружба з уже покійним диригентом, композитором і педагогом Ігорем Пронем. А ще вона дуже шанує Віру Матковську і її захоплення вишивкою. І любить наш став. Коли ми плавали по ньому, тихенько співала…
«На моїй пенсії тримається вся хата»
— Ніно Митрофанівно, ми знаємо вас як співачку, громадянку. А яка ви поза сценою?
— Така, як зараз. Сварлива, постійно бубню. Відколи вийшла на пенсію, переважно вдома. Мешкаємо в приватному будинку мого свекра. Дім потребує багато роботи, постійного догляду, ремонту. Дорого утримувати його, тож з усім цим треба справлятися. На моїй пенсії тримається вся хата. Бо Тоня своїм життям займається. Один син — монах, він із церкви нічого не приносить.
Я готую, прибираю. Грядок, правда, нема, бо на терасах насипна земля, там тільки трава росте. Але я підсипаю грунт, вирощую трошки квітів і стараюся садити багаторічні рослини. Поки я вдома, в мене все росте, але ж доводиться їздити.
— Як же сім’я обходиться без вас, коли ви гастролюєте?
— У мене ніколи не було тривалих гастролей. Завжди працювала на державній роботі за зарплату й аванс. Як таких концертів не мала, тільки їздила з хором імені Верьовки та з «Київською камератою». Та й то нечасто. На два дні наварю борщу, а на третій приїду.
— А яка ви мама? Чи така, якою була для своїх одинадцятьох дітей ваша?
— Моя мама була дуже строга. Ми не в розкоші й ніжності жили, а за чітким розкладом. Доцями нас не називали — тільки за іменами. Тому своїх хлопчиків я синульками кличу. Тепер уже не дуже тулюся до них. Вони ввечері приходять — і лягають сапати. «Привіт, синулька, — кажу. — Їсти будеш? Як справи?» Все добре. І йду. Вони вже дорослі — 41 і 42 роки. А монах (син Іван постригся в монахи у 33-річному віці. — Авт.) узагалі не потребує ласки. Хіба чухаю його інколи. Інколи просить масаж йому зробити, бо нахилений завжди, працює багато. Він покинув монастир у Бахчисараї, тепер їздить до Ніжина на службу й готує до собору ескіз олтаря. У монастирі зробили з сина виконроба. Вже стільки років він усього лиш диякон — це як помилування для нього. Його тільки фізично використали, ламали дуже. Він мріяв, що буде писати і на служби ходити, а його зробили робочою силою. Хлопця з вищою освітою!
Другий син Андрій нині розписує Успенський собор. Вони в нас обидва художні академії закінчили, мали бути богомазами.
Недавно я розчистила горище і облаштувала там для синів майстерню. Я зараз хочу жити для дітей, повернутися нарешті додому, створити їм умови, щоб вони могли одне одного розуміти і займатися улюбленою справою. Але я пізно спохватилася. Заощаджень не маю. Все зароблене завжди миттєво витрачалося. Скільки разів ремонти в музеї треба було робити. А люди думають, що я мільйонерка…
— Складно бути мамою творчого сімейства?
— У мене вибору немає.
— Зате є, мабуть, якісь жіночі, материнські хитрощі, які допомагають вам керувати цією «структурою».
— Більшість праці й проблем на свої плечі беру я. Бо люблю трудитися. Оце й уся хитрість. Розкошів у нашій хаті нема. Кожна кімната — як майстерня. В одного сина багато паперів, книг і комп’ютерної техніки. Другий син скуповує ікони на етнічному ринку, всі стіни в нього завішані доріжками і великими тріщинами, але не дає ремонт зробити. У нас скрізь захаращено — тільки в Тониній кімнаті ремонт. Інколи в мене з цього приводу паніка.
— Яка Ніна Матвієнко бабуся?
— Маленька, бо в мене одна внучка. Мрію, щоб їх було багато, щоб вони бігали, чіплялися мені за ноги й кричали: «Бабо! Бабо!» В мене ще цього нема і не скоро буде. Я сумна бабуся, до якої не хочуть приходити внуки і невістки.
Створити музей і написати роман
— У вас величезна родина. Де нині ваші брати й сестри? Хто вони? Чи зустрічаєтеся?
— За Союзу частіше зустрічалися, а потім пішло все шкереберть. Старший брат виїхав із Донецька, коли це все почалося, на Урал. Сестра завербувалася ще в радянські часи на Курильські острови. Проживає там із сином, там помер її чоловік. Вона зараз у тяжкому стані, а грошей нема приїхати. В Україні в неї нічого не залишилося. Хоча я пропоную їй спати зі мною на одному ліжку — лишень би приїхала.
Тому хочу відбудувати хату в селі, що вже розвалилася. Мрію зробити в ній музей пісні й села. На базі нашої родини, адже вся вона співуча. Співали і мама, і тато. Та знову все впирається в гроші. Вірю, що ще зможу поїздити з концертами, аби щось заробити і вкласти в цю мрію.
— Брати з сестрами вам не можуть допомогти?
— Це я їм допомагаю, бо всі вони в злиднях живуть. Брат, котрий у Києві, — екскаваторник. Сестра покинула Черкаських хор, пішла на овочеву фабрику. Потім вісім років наймитувала в Америці. Ми через те ставимося до неї з особливою повагою. Там із нею була ще друга наша сестра, але вони могли тільки в неділю зустрітися. Їй не дозволяли навіть телефоном говорити. Вона пише вірші, дуже любить співати, а мусила постійно мовчати. І це була страшна мука для неї! Вона виходила до океану, щоби викричатися.
Зараз сестра на пенсії, якої їй не вистачає. Допомагаю я й племінникам і племінницям, якщо є можливість. Уявіть: у кожного з моїх братів і сестер по двоє дітей, крім старшої, — в неї одна дитина. А в мене — троє. У двох братів уже є по двоє внуків, в одного, як і в мене, поки один. І я цим, як уже казала, незадоволена.
— За всіма тими клопотами ви ще не передумали написати роман про любов?
— Ще мрію. Але вже по-іншому, бо нещодавно прочитала книгу Наталки Попович із Канади. Для мене це була бомба, тому я зараз іще в післякнижному стані. Дуже цікаві спогади… Вона описує дитбудинок, а я була свого часу в інтернаті, тобто пережила все це саме. Мені ці спогади аж щеміли. Узагалі, я все дуже близько беру до серця.
…Моя книга буде написана розмовною мовою, міститиме багато діалогів, бо описів не люблю. Хоч маю філологічну освіту, та морфології, синтаксису і всього решта для мене не існує, коли пишу. Я ставлю розділові знаки там, де я хочу. Єдиний, хто мене розумів, це Роман Дідула, письменник зі Львова.
Я співачка — не філолог. Хоча філологія мені дуже допомогла. Філолог — це той, хто відповідає за грамотність свого перебування в цьому світі.
— Проживши 44 роки із чоловіком-художником, ви, мабуть, ще й трохи мистецтвознавець, часом коментуєте живописні роботи.
— Коли нас із чоловіком запрошують на якусь виставку, я часто кажу: «Петрусю, я нічого тут не розумію. Що це за мазанина? Я люблю квіти, щоб усе було природно, дихало. Що я скажу, як мене проситимуть?» А він пояснює, що це гра кольорів, що тут важливо, чи правильно якась точка поставлена між граней. І я врешті-решт кажу, як відчуваю, а він: «І що ти мелеш?» Мене чоловік підготував, але знає, що я однаково скажу по-своєму.
— Не хочеться мені змінювати русло нашої розмови, але не можу не спитати. Наприкінці минулого року в одній із телепередач Ніна Матвієнко сказала: «Будьте ви прокляті за синів наших!», маючи на увазі «криваву еліту» України. Ви дуже потерпіли за це?
— Мені зривають усі концерти. Скрізь пишуть плакати, що я сепаратистка, проросійська співачка. Гендиректор палацу «Україна» Роман Недзельський, чоловік Оксани Білозір, зірвав концерт, на якому ми для АТО збирали гроші. Та ми знайшли спонсорів, заплатили за зал і зробили концерт. За все треба платить. Жертва повинна бути. Боженько приймає тільки те, що робиться для народу. Коли ти чимось жертвуєш для народу, це божественна справа.
Мені свого часу тяжко було щодня ходити на похорони в Михайлівську церкву і дивитися, як несуть і несуть труни. Це ненормальне явище. І це був крик душі.
Фото авторки
Довідково
Ніна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року на Житомирщині шостою дитиною. Загалом у сім’ї Митрофана й Антоніни Матвієнків було 11 дітей. Змалку Ніна бавила молодших братиків і сестричок, важко трудилася. З 1958 року виховувалася в інтернаті. Закінчивши його, працювала на заводі «Хіммаш» копіювальницею, а відтак — помічницею кранівника. Намагалася пройти відбір до естрадного вокального ансамблю в Житомирі, але її не взяли через народну манеру співу. У 1966 році записалася у вокальну студію хору ім. Г. Верьовки, згодом стала його солісткою.
У 1975 році Ніна Матвієнко закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Співала у тріо «Золоті ключі», в Національному ансамблі солістів «Київська камерата»
Із 1971 року заміжня за Петром Гончарем, сином відомого художника, скульптора, колекціонера старожитностей Івана Гончара. Подружжя має двох синів — Івана та Андрія, котрі стали художниками, та доньку Антоніну — вона пішла маминою стежкою.
Ніна Матвієнко гастролювала в багатьох країнах світу, грала у теле- та радіовиставах, художніх фільмах, озвучувала ряд телевізійних та радіопроектів. Написала історію хору ім. Г. Верьовки, автобіографічну книгу «Ой виорю нивку широкую», книгу спогадів «Уже так не буде, як є», друкує вірші, оповідання та есе в часописах.
Прокоментуйте