Добре, що Надина начальниця виростила трьох дітей із невеликою різницею у віці. На власному досвіді знає, як нелегко, коли хворіє малюк — дозволяє працівницям два-три дні посидіти вдома.
Сьогодні Наді вперше довелося її обманути. Синок не захворів, хоча й тривожно здригався уві сні, бо надто напруженою для них була ця ніч. Павло знову прийшов сердитий і агресивний, кричав, лютував. Дякувати Богу, малого він ніколи не чіпає, а їй, Наді, не наставив синців на обличчі — обережний, завжди б’є так, щоб не видати себе. Аби в очах оточення залишатися зразковим чоловіком і батьком…
Тільки вони із сином знають, що цей люб’язний на людях глава сім’ї час від часу перетворюється на звіра. Рознервувати його може усе: від плями на сорочці до увімкненої сигналізації сусідського автомобіля. А обійми і теплі слова — то лише гра на публіку. Як вона втомилася від цієї безкінечної вистави. Смертельно втомилася. Ще трохи — і у неї не вистачить сил на таке життя.
Несподіваний телефонний дзвінок розрізав вранішню тишу, і Надя задихнулася хвилею несподіваної тривоги. Хто це? Невже начальниця забула повідомити щось важливе?
— Надійко, не розбудила? Впізнаєш мене, кумасю? Я приїхала вчора ввечері. Так що готуйся до зустрічі. Коли і де тобі буде зручніше?
Галя. Надійчина найкраща подруга ще зі студентських часів. Мама її похресника Андрійка. Немало годин дівочої молодості вони провели разом, навіть покумилися. А потім Галинка з чоловіком вирішили шукати щастя в Іспанії. Відгуляли Надине весілля і чкурнули в далекі світи. Відтоді подруга навідувалася додому лише раз у рік. Кілька тижнів її відпустки в Україні пролітали надто швидко. Правда, цього разу Галинка планувала затриматися трохи довше: аби її батьки мали час натішитися меншим дев’ятимісячним внуком.
— То як там, Надійко? Буде сьогодні здибанка? — щебетала у трубці подруга.
Надя втомлено зітхнула. Якщо чесно, їй не хотілося нікого бачити. Не той день, не той настрій, не ті емоції. Аж нудить, як подумає, що знову їй доведеться грати роль щасливої дружини та безтурботної матері і вичавлювати із себе фальшиву життєрадісність. Останнім часом це їй вдавалося щораз гірше. Але Галя не винна у її проблемах. Вона така щаслива від того, що вдома, і, напевне, й справді ніяк не дочекається, аби побачитися зі своєю студентською коліжанкою.
— Може, зустрінемося у мене? Малий звечора прихворів, то я і так сиджу вдома. Павло повернеться пізно. Влаштуємо собі маленькі дівочі посиденьки.
— Куплю торт і прибіжу, — почулися вдоволені нотки на тому кінці дроту.
Галя примчала за півтори години. Принесла не лише десерт, а й торбу делікатесів, фрукти, подарунки для малюка. Поставила на стіл пляшку червоного, як рубін, іспанського вина.
— Добре, що вже не годую малого грудьми. Можу собі дозволити крапельку, — всміхнулася своєю широкою «фірмовою» усмішкою.
Раніше Галю порівнювали із веселим, безтурботним й енергійним фонтаном, а тепер вона розквітла ще більше. Видавалася схожою на яскраве тамтешнє сонце. Надійка задумалася: цікаво, наскільки за ці роки змінилася вона сама?
— Розповідай, подруго. Не приховуй. Від мене не сховаєшся. Я бачу, що все серйозно й невтішно, — Надя відразу й не помітила на собі проникливого Галиного погляду. — Знаю, що ти завжди вміла приховати свої справжні почуття, але не від мене.
Віднікуватися не було сенсу. Вперше за кілька років Надя розплакалася. Жалілася на долю і власне безсилля. Як першокласниця, розмазувала сльози по щоках. Галя мовчки слухала і врешті рвучко обійняла найкращу подругу.
— Чому ти нікому нічого не казала? Заради чого тримала усе в собі? — допитувалася.
— А кому було скаржитися? Мамі, яка перед смертю тяжко хворіла? Братові? У нього своїх четверо, живуть на батьківській хаті і тулять копійку до копійки. Павло щоразу погрожує нас виставити з квартири. Каже, що то його житло, а ми із малим — ніхто. А оренду зі своєю зарплатнею я не потягну, хіба вмиратимемо там голодною смертю, — завчено виправдовувалася перед Галиною, як сама перед собою, зустрічаючи безсонні світанки.
— Значить так, — Галя відсунула філіжанку із охололою кавою. — Поки я тут, виробляємо тобі і дитині документи. Поїдете з нами в Іспанію.
— Та ти що? У мене ж ні знання мови, ні заощаджень, — перелякано глянула на подружку Надія. — Та ще й у газетах пишуть, що там, в Іспанії, криза. Своїм нема де подітися.
— Криза не криза, а ми прорвемось. Я у всьому тобі допоможу, — твердо заявила Галина. — Поки бавлю свого синочка, то посиджу й з твоїм. Будеш користати моментом і освоюватися, адаптовуватися. Ви повинні жити у любові, а не страху.
За два місяці Надія із сином перетнула кордон чужої країни. Тепле сонячне проміння трохи засліплювало очі, водночас окрилюючи душу вірою в краще, нове життя…
Адріана ЗИМНЕНКО
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте