Це невелике містечко Мар’їнського району Донеччини українські війська звільнили 2 серпня 2014 року, проте бойовики досі не дають йому спокою. Кілька тижнів тому розбомбили ринок. То тут, то там продовжують лоскотати нерви місцевим мешканцям…
Осколок перший. Без води й газу
У мирний час мікрорайону «Сонячний» діставалося найбільше сонця. Війна затулила його бідою. Основні удари взяли на свої рамена багатоповерхівки сонячної околиці, що нині дивиться вслід поодиноким перехожим сліпими вікнами-докорами. Не стрибають по шибках сонячні зайчики, бо шибок немає. У пісочницях, де колись ліпили бабки діти, виросли бур’яни людського зросту. Із перестінку між під’їздами шкіриться намальований Міккі Маус, що до війни, мабуть, посміхався. Стіни будинків, продірявлені мінометами заброненого калібру, з останніх сил підпирають небо.
Коло автівки, що привезла гуманітарну допомогу, збираються люди. Переважно літні, в брудному одязі — води ж нема. Інколи її привозять волонтери від церкви, а зазвичай доводиться ходити із баклажками до криниці. Тож прання, мабуть, відкладається тут до кращих часів.
Пенсіонерка пані Олена, побачивши журналістів із камерами, біжить давати інтерв’ю. Думає, що його побачить вище державне керівництво. Жінка мешкає з чоловіком і сином-інвалідом у квартирі без вікон, без газу й води. Там усе залито грязюкою від вибухів, осколки стирчать із меблів… У міській раді сказали, що ремонтувати квартири, водо- й газопроводи нема чим і за що. Та й людей, мовляв, у «Сонячному» майже не залишилося.
— Добре, що електроенергію відновили, бо раніше доводилося палити в дворах вогнища, кип’ятити воду в каструлях, заносити їх до хати й так грітися, — розповідає пані Олена. — Тепер друга біда — платити за електроенергію нема чим. На місяць ми використовуємо близько 1200 кіловат по гривні сорок копійок за кожен, а пенсії — 1300 гривень. Як нам вижити? Допоможіть! Не кидайте нас…
Осколок другий. Терикони зі сміття
Помітивши наше здивування містечком-сміттєзвалищем, люди пояснюють: це ще нічого, бо все, що горить, спалюють. Адже сміттєвози не заїжджають на їхній куток уже другий рік.
І де те сміття береться? У 90-квартирному будинку залишилося сім сімей, хоча вціліли там усього два помешкання. У зруйнованій дев’ятиповерхівці виживає один чоловік…
— Я складаю списки для отримання гуманітарної допомоги в нашому мікрорайоні, — розповідає Алла Сегеда. — Тож із півтисячі квартир семи будинків лише 50 із людьми. Залишилися переважно пенсіонери з мінімальними пенсіями, люди, котрі мають удома інвалідів, тяжко хворих, і такі, як я, котрі до пенсії не допрацювали і втратили роботу. Ми виживаємо стараннями волонтерів.
Перша наша проблема — сміття. Друга — відсутність води. Щойно її ввімкнули, полопали труби. Буржуйки нам потрібні. Нині гріємося електрикою, хоча не маємо пільг. Але вже як є, бо ми по 10-15 діб жили без світла. Люди хворіють, нема ліків…
Із 13 липня 2014 року Алла Вікторівна нікуди не відлучалася з Красногорівки. Усе, що тут відбувалося, пропустила крізь серце і мозок. Вірить, що люди повернуться до рідного містечка й відбудують його.
— Дякуємо, що ви нас не зубуваєте, — додає, ковтаючи сльозу. — Знайте: ми хочемо жити в Україні. І просимо всі 23 області поставити нас, дві, на ноги. Просимо вас…
Осколок третій. Дорогою спасіння
До Красногорівки ми приїхали з волонтерами церкви євангельських християн «Дорога спасіння». Пастор Геннадій Просянко із Перещепино на Дніпропетровщині пригадує, як уперше приїхав сюди навесні минулого року, коли Красногорівку і Мар’їнку вкотре бомбили. Тоді людей на вулицях зовсім не було, як, зрештою, і нині. Вийшла одна жінка, попросила їсти. Зраділа хлібині й побігла. За кілька хвилин із підвалів почали виходити голодні налякані люди. І відтоді «Дорога спасіння» їх не полишає.
Перш ніж роздати продукти, засоби гігієни, пастор пропонує помолитися. Красногорівці по-різному на це реагують. Дехто й рук із кишень не виймає, дехто спересердя спльовує, хтось підсміюється… «Они заброшенные», — каже винувато Геннадій — і те слово боляче впивається осколком у серце.
— Специфіка нашого служіння в тому, що ми несемо до людей іще й слово Боже, — пояснює пастор. — Бо їм мало принести продукти — треба показати вихід. Люди мають потягнутися до Бога, сповідувати слово Боже. Їх покинули. Вони почуваються непотрібними. Їм треба сказати, що Україна і Бог їх люблять. Просто частина України потрапила в складні обставини. Це могло статися з будь-яким іншим регіоном.
Підтримують християни і військових. Тепер їм, кажуть, усього вистачає, крім дому. А бувало, що солдатики хапали по бохонцеві хліба, відходили за ріг, з’їдали за 15 хвилин і просили ще. Тепер євангельські християни возять на передову адресні передачі й виконують телефонні замовлення бійців.
Осколок четвертий. Школа-руїна
До війни в Красногорівці було п’ять шкіл. Нині залишилося дві: діти з першої та другої займаються на базі другої, усі решта — на базі п’ятої. Перша школа була свого часу найпрестижнішою. Нині ж від її слави залишився хіба напис у коридорі «Наша школа лучше всех!» До війни тут навчалися 450 учнів. Перемагали в олімпіадах, займалися в гуртках, відзначали 25-річчя рідної альма-матер. І про це нагадує напис на посіченій осколками дошці в одному з класів.
Торік 13 липня бойовики розбомбили школу. Бетонну стелю спортзалу продірявив велетенський снаряд і прошив два поверхи. І в діру над актовим залом похмуре осіннє небо плаче дощем. Книги, в яких страшними закладками стирчать осколки, змінне дитяче взуття, стенди з планами роботи, шкільним активом — тут усе проймає болем до кісток.
Щодня до цієї руїни, як на роботу, продовжує вже другий рік ходити завгосп Олена Костирєва з двома колегами. Вони прибирають скло, штукатурку й цеглу, забивають дошками вікна, вичерпують по 60-70 відер води після кожного дощу. Перед тими людьми хочеться прихилити коліно…
…Із вікон без шиб відкривається страшний краєвид: переоране танками шкільне подвір’я, що колись було вкладене бетонною плиткою, з-поміж якої техпрацівники дбайливо вискубували травичку.
— Тут хлопці наші стояли, — сумно каже Олена Володимирівна. — Робили, що хотіли. М’ячі, намети, спальники, станки, інструменти прихопили з собою. Класи в туалети перетворили. Зброю на стінах випробовували — стріляти вчилися…
Червоніємо, позичаємо в Сірка очі. Але то правда, що скрізь є люди порядні й не дуже, виховані й невігласи, не залежно від того, в якому регіоні виросли. Війна, як лакмусовий папірець, проявляє людську сутність. А якщо комбат не тримає порядку і сам не взірець, війна й «укропів» перетворює на вандалів та мародерів.
…Проходжаючись темними, холодними коридорами, думаю про те, скільки дітей в Україні неохоче ходять до школи й не замислюються над тим, яке це щастя — лягати в чисте ліжко, прийнявши перед тим душ. Водночас тисячам дітей і дорослих Донеччини елементарні життєві зручності недоступні. Ранки мешканців красногорівського мікрорайону «Сонячний» давно не пахнуть кавою і затишком. Тут усім тупо холодно і самотньо. Вогник надії дотліває тут у сміттєвих териконах. Тут ми зрозуміли, чому зона лінії зіткнення називається сірою…
Фото авторки
Прокоментуйте