2015 року виповнюється 130 років із народження українського поета Володимира Свідзінського, автора першого віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім». Один із покоління «Розстріляного Відродження», він ніколи не став радянським письменником.
Попри членство у Спілці письменників та членський квиток із підписом Максима Горького, Свідзінський, на відміну від багатьох сучасників, не писав хвалебних од режиму. Філолог Ольга Свідзінська, яка вивчає біографію відомого родича, ділиться маловідомими фактами з його життя та творчості.
Про видатного родича пані Ольга довідалася ще в дитинстві. Тоді в її родині була традиція збиратись за чаєм на літературні читання. Якось її зацікавила поетична книга в руках батька. «Я попросила дати її мені почитати, але тато сказав, що таких складних віршів мені не зрозуміти, – розповідає пані Свідзінська. – Натомість, дозволив переглянути казки, що також входили до збірки. Мою увагу привернула одна з них – «Калинова сопілка», але її тато назвав занадто страшною для мене». У казці йшлося про дитячу ненависть та жорстокість, яка призвела до того, що сестра вбила брата. У творах Свідзінського багато трагізму, кохання, природи й свободи.
Володимир Свідзінський був сином священика з села Маянів на Вінниччині. Племінник поета Анатолій Свідзінський у своїй книзі «Я виноград відновлення у ніч несу…» розповідає, що батько Володимира, Євтимій Овксентійович, не був надто релігійним.
Церковна служба для нього була лише роботою. Натомість його дружина Наталія Прохорівна була фанатично релігійною та ревно стежила за тим, щоб діти дотримувались християнських традицій. Дітей у родині було шестеро – п’ятеро синів і дочка. Худорляві, проте дуже витривалі, вони були готові в будь-який момент податись пішки за двадцять кілометрів заради рідкісного метелика чи квітки. Зпоміж дітей Свідзінських Володимир вирізнявся найбуйнішою фантазією та почуттям гумору.
Є родинна легенда про походження прізвища: начебто жив на Волині польський пан Свідзінський, який, збанкрутувавши, розпустив своїх кріпаків по світу зі своїм прізвищем. Проте документи, які вдалося знайти пані Ользі, доводять, що Свідзінські мали шляхетське походження. До речі, в різних джерелах можна натрапити на різне написання прізвище поета: Свідзінський чи Свідзінський. За документами, виданими в Російській імперії, він був Свідзінським, проте його нащадки обрали більш відповідний до норм української мови варіант.
За тих часів діти священиків зазвичай навчались у духовних школах чи семінаріях. Ось і Володимир спочатку навчався у бурсі в Тиврові, а згодом, як і двоє його братів, вступив до Кам’янецьПодільської семінарії. До наших днів дійшли списки успішності майбутнього поета: він мусив перескладати іспит із грецької та залишатись на повторне навчання. Вадим Свідзінський у спогадах «У семінарії» згадує, що викладачі там були суворими, а життя семінаристів обмежувалось релігійними догматами.
1904 року на прохання батька Володимир остаточно залишив семінарію. Причиною стала хронічно хвороба, що почалась іще в дитинстві. За сімейним переказом, Володимир із братом Вадимом пішли на ставок кататись на ковзанах. Хлопці не помітили, що лід занадто тонкий, і Володимир провалився під воду. Пані Ольга розповідає, що братові вдалося його врятувати. Вони зняли повні води чоботи, але вдягнути назад їх не змогли. У сильний мороз Володимирові довелося йти босоніж близько трьох кілометрів. Після цього він довго хворів і мусив їздити на лікування до Сухумі.
У сучасній шкільній програмі з української літературі Свідзінського згадують хіба що поверхово, в контексті «Розстріляного Відродження». Поет дебютував 1912 року в журналі «Українська хата» з віршем «Давно, давно тебе я жду». Згодом виходить перша збірка – «Ліричні поезії». Наступний цикл творів, «Вересень», критики не сприйняли; після цього Свідзінський довго мовчав. Писати вірші не припинив, але його єдиною читачкою була донька Мирослава. Лише за тринадцять років за сприяння Юрія Яновського вийшла його збірка «Поезії».
Із нагоди 750річчя «Слова о полку Ігоревім» Свідзінський переклав цю поему сучасною українською. Робота над героїчним епосом захопила не лише самого автора, а й усю його родину. Дочку він назвав Мирославою, племінників охрестили Ізяславою та Олегом, і надалі дітям Свідзінських ще довго давали князівські імена.
Хоча жодних дипломів Свідзінський так і не отримав, він вільно володів грецькою, латинською, польською та російською мовами. Перекладав як античні, так і тогочасні твори. Українській літературознавці Елеонорі Соловей удалося зібрати всі поетичні переклади Володимира Свідзінського у двотомник.
18 жовтня 1941 року в Києві родину Свідинських розшукав невідомий, який повідомив Євтимія про смерть сина. Анатолій Свідзінський згадує, як упродовж трьох днів ніхто, крім бабусі, не заходив до дідової кімнати. Згодом з’ясували подробиці. Разом із групою інших в’язнів Володимир вирушив із Харкова етапом на схід. Коли виявилось, що конвой можуть оточити німецькі війська, арештантів загнали до сараю, який облили бензином і підпалили.
Свою трагічну загибель Свідзінський передбачив у вірші «В полум’ї був спервовіку»:
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся…
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
Дочка Мирослава все життя винуватила себе у смерті батька. Адже він умовляв її виїхати з Харкова, але вона відмовлялась – була закохана у свого шкільного вчителя. У листі, опублікованому в книзі Анатолія Свідзінського, дівчина ділиться деталями: «Було так: батько із спілки письменників приїхав додому і сказав мені: «Їдемо, Міра!» Я відповідала батькові, що не хочу їхати, але я не розуміла, що це призведе до таких трагічних наслідків. У всьому, що сталося, винна я».
Сніжанна БЕЛЯЄВА, Уляна ІВАНИШИН,
студентки школи журналістики Українського католицького університету.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте