Після пар повертався додому. Вийшов із тролейбуса, відшукав очима сміттєву урну і попрямував до неї, порпаючись у кишені за використаним квитком. Коли підійшов ближче і нахилився, щоб викинути папірець, оторопів — в урні лежала… вишиванка.
Прямуючи додому, не міг оговтатись від побаченого. Адже хтось вишивав цю сорочку хрестик за хрестиком, вкладав у неї свою душу. А в когось піднялась рука отак жбурнути частину нашої історії у смітник. Важко уявити людину, яка це зробила, а тим більше — зрозуміти мотивацію такого вчинку.
Можна, звісно, сказати, що сорочка порвалась або вже замала. Зрештою, пояснень знайдеться багато, але це не привід змішувати частину українських звичаїв зі сміттям. Ледь не завжди можна щось підшити, перешити, віднести в ательє, щоб там зробили все, як слід. Коли виходу немає, можна, врешті-решт, акуратно скласти в шафу, хай почекає. До прикладу, у моїх дідусів та бабусь завжди було багато вишитих сорочок та інших елементів національного вбрання. І ніхто нічого не викидав, навіть коли щось рвалося чи з нього виростали.
Коли я розповів своїм рідним та друзям, вони не могли повірити в цю історію. Тож я показав їм фото.
Іван УРМАНЕЦЬ,
студент факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото автора
Прокоментуйте