Вимирає село, вимирає…
Вимирає село, вимирає,
Наче свічка, поволі згасає,
Лише інколи хтось де-не-де
По дорозі не йде, а бреде
Та ще в зарослях пташка співає.
Григорій Лишко
Питання, чому вимирає наше українське село, колиска, з якої ми пішли у великий світ, найболючіше. Чому? Сто разів запитую «чому»? Разом і відповімо на це непросте питання. А для того «помандруємо» туди у віршах…
Людські городи. Степова дорога.
Картопля, кукурудза й буряки.
На світі все благословилось Богом,
Але робили люди на віки.
Вони щодня, до сонячного сходу,
На свій город із сапками ідуть.
Благають у Всевишнього погоди
Й працюють мовчки. Доки не впадуть.
А той город залишиться нащадкам,
У спадок їм перейдуть мозолі,
Любов до поля. Соняшник на згадку
Залишать люди на святій землі.
Писав Сергій Полулях із Кіровограда. Зупиняємося у нашій мандрівці, читаємо оголошення на воротах: «Продається хата». Ось як цей біль осмислює Василь Довжик уродженець Сумщини:
Продається хата —
батьківський поріг,
материна казка —
дітям оберіг.
Продається свято,
нитка і основа.
Продається хата —
пісня колискова.
Не стало хати
принад і оздоб.
Дитинство прекрасне —
та де його взяти?!
Кому подарую
родинне гніздо?
Я хату не можу продати!
Як же можна покинути ту землю:
Де на городі весело довкіл —
Вродили морква, ріпа, помідори,
Де кабачки жовтіють, ніби зорі,
І огірки заполонили діл, —
Гарбуз лежить, мов після праці віл,
Ще й усміхається — він в гуморі в цю пору,
І від нітратів ще не дуже хворий,
А втім, невдовзі трапить він на стіл.
Качається, як бочка, серед літа,
Сміється літо й шле йому привіти.
І господиня, ставши на межі,
Городець любо-тихо оглядає,
І думка, ніби бджілка, кружеляє:
«Ось ладний виріс, що там не кажи».
Так залюблено у край писав Андрей П’яткевич. А тепер «під’їдьмо» до Моринців Звенигородського району на Черкащині. Але як сталося, що побачимо тільки щит, на якому написано: «Тут у 1814 році знаходилось с. Моринці, в якому народився Видатний український поет Тарас Григорович Шевченко»?
Це ж він у вірші «Розрита могила» запитував:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно.
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
А ось сучасна інтерпретація його вірша Сергія Полуляха:
Розхристана й розорена
Лежить земля незорана.
Розкрадена й розтягнена,
Як матінка роздягнена.
Як дівчина згвалтована, —
Неначе неприкаяна
Земля занебокраєна.
Засмічена й засміяна,
А все-таки засіяна.
А все-таки, ледащиця,
До рук селянських лащиться.
Така нещасна й бідна,
Але прекрасна й рідна.
І як тут не згадати вірша Станіслава Двірняка «Вимирає село»:
Вимирає село —
Ця колиска вкраїнського роду.
Висиха джерело,
Що живило коріння народу.
Із трипільських часів
Виростали мальованки-хати,
Таїна голосів
Виливалася в пісню крилату.
Українське село…
Ти плекало і волю, і славу,
Ти буяло й цвіло
І ростило велику державу.
Не стоптала орда,
Й чума не звела, не скосила,
Та новітня біда
Сірим попелом
Землю покрила.
Тут вишневі сади
Колисали барвінкову мову.
В кузнях сиві діди
Гартували Тарасове слово.
Колосились поля
Хліборобського
Давнього краю,
І співала земля
Та просила у Бога врожаю.
Вимирає село,
І покинули гнізда лелеки,
Смерті чорне крило
Впало тінню над лугом
І степом.
Вимирає село —
Це душа України вмирає.
Поселилося зло
У тім краї, що бачився раєм.
Речитатив:
Усім бідам на зло
Хоче жити село!
Порятуймо село!
Підготував Володимир ПОРТЯНКО,
заслужений працівник культури України.
м. Київ.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте