Їхня дерев’яна хата стояла в долині. Під бляхою, хоча в ті часи житло покривали соломою. Будка на криниці була оздоблена металевим мереживом. Хліви звичайні, як у всіх людей. Подвір’я вкрите споришем. Лише доріжки коло хати обрамлені травичкою, на якій полюбляла пастися домашня птиця. В квітнику під вікнами квітували айстри, чорнобривці, матіола, настурції. Подекуди майоріла цинія, тобто майори.
Просто за хатою розкинулося неозоре поле — десять гектарів. Через те поле й хату під бляхою працьовитого, дбайливого господаря визнали куркулем. І хоча купив поле за гроші, зароблені важкою працею, взялася радянська влада розкуркулювати його.
Сім’ю із п’яти осіб (чоловік, дружина, син і двоє дочок) вислали до Сибіру. Їхали люди в товарних вагонах зі щемом у душі. А приїхали в холод і в голод. Туга за рідним краєм доводила до знемоги. На материних очах не висихали сльози.
Почалася епідемія тифу. Спочатку помер син — надія батьків. Згодом і вони — одне за одним. Дівчата зосталися круглими сиротами. Щоби вижити, змушені були важко працювати. Часто благали в Господа на колінах зберегти їм життя. І Бог почув ці щирі молитви — страшна хвороба обминула дівчат.
…Вихором пролетіли літа. Непосильна праця в юності, жахливі побутові умови вбили в серцях сестер бажання жити, віру в справедливість. Так і не зустріли вони своїх половинок — дівочі мрії знівечила й розтоптала гірка доля. Краса зів’яла. Розпач, зневіра, ненависть до світу, що став причиною їхніх страждань, убили світлі жіночі сподівання. Душевний біль не давав спокою, та вогник надії на повернення в рідні краї все ще жеврів.
Відбувши термін покарання, сестри повернулися в Україну, до рідного дому, що довгі роки являвся їм у снах. До місць, де минало їхнє дитинство, де збивали босоніж роси з трав, де розквітала їхня юність, де пізнали перше кохання.
Але побачене вразило сестер. Навіть сліду не залишилося від їхньої домівки. Ніби ніхто ніколи не жив тут. Довкруж лежало колгоспне поле, зоране трактором.
Гіркими слізьми вмивали жінки обличчя. Ще хоч би на сільському цвинтарі були могилки батьків і брата, але їх прийняла в обійми сибірська мерзлота. А сестрам так хотілося помолитися на могилах рідних, розповісти їм про свою гірку долю. Не давало спокою питання: за що? Що вони вчинили, щоби бути настільки покараними?
Обділені щастям материнства, вони так і не пізнали, як це, коли тебе обнімають маленькі рученята твоїх діток, коли щебетливі донечки й синочки називають тебе мамою. Проклинаючи долю, сестри виїхали з рідного села невідомо куди…
…Це історія лише однієї родини. А тодішня влада знівечила долі сотень тисяч українців. Серед них не було ні вбивць, ні злодіїв — система знищувала працьовитих, чесних, дбайливих людей.
Тетяна КРУНЬ
с. Городниця Гусятинського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте