Цілком випадково почув у тролейбусі розмову двох рибалок–любителів відпочити на кризі Тернопільського ставу.
— Я не міг дочекатися відкриття зимового сезону, — оповідав старший, — і вийшов трохи зарано. Лід ще тонким був. От і провалився. Допомогти нікому, я ж перший такий сміливець. Ледве видряпався на поверхню, нігті позривав, а таки врятувався. Був увесь мокрий, тож бігцем до квартири друга, добре, що він поблизу ставу мешкає… А шапку на кризі забув, не до цього було. Згадав уже тоді, коли обсохнув і збирався виходити з хати. Одягнувсь, а шапки нема.
— Мабуть, у воді залишилася… — висловив здогад молодший рибалка.
— Та ні, — всміхнувся старший. — На кризі лежала. Підходжу, а навпроти того місця, де я гулькнув у воду, вже люди на дамбі зібралися. Перемовляються, що треба викликати водолазів, бо ж ситуація зрозуміла: втопився хтось. Он ополонка свіженька, краї обламані, видно, бідолаха чіплявся за них, бо жити хотів. Але на кризі тільки шапка залишилася. Жінки вже й схлипувати та хреститися почали. «Люди, то моя шапка! — вигукнув я. — Можете розходитися, все гаразд».
Повернувсь і пішов знову до товариша, щоб узяти довгий дріт і підтягнути ним шапку до дамби, а потім забрати. Тепер, коли проїжджаю мимо того місця, завжди всміхаюсь і дякую Богу, що врятувався.
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль
Фото з вільних джере
Прокоментуйте