Уже багато часу минуло відтоді, як у «Калині» був опублікований мій матеріал «Шлюб закінчується на кордоні?» Йшлося в ньому про особливості поведінки деяких (наголошую — деяких!) жінок за кордоном. А пристрасті довкола цієї публікації не вщухають донині.
Люди, особливо жінки, стільки ярликів на мене навішали, в стількох смертних гріхах звинуватили! Мені телефонували чи не з усіх районів області й навіть із Галича на Івано-Франківщині — там теж читають «ВЖ плюс». Зрозуміло, що ці дзвінки були неприємними, адже більшість жінок, котрі мені телефонували, — так звані «язикаті хвеськи». Їм їсти не дай — дай когось обмовити, комусь нашкодити. Вони прокидаються і засинають із думкою: «Я — найкраща, мої діти — наймудріші, а всі решта — другий сорт». Де б вони не були — в церкві, в крамниці чи на роботі — у них завжди одні теми для розмов: у Галі чоловік — пияк, Маруся спить із Богданом, Ганина свекруха з’їхала з глузду і т. ін. Усе вони знають, усе бачать, крім своїх гріхів і гріхів своїх дітей.
Я не зважав би на них і на їхні погляди. Не вперше мене обмовляють і не востаннє. Та й краще бути обмовленим, ніж у примітивному статусі тих, хто обмовляє. Але всі ці наклепи — на грані абсурду. Від мене вимагають публічного каяття за те, що я начебто образив усіх українок! Мене навіть звинувачують у жінконенависництві, хоча все моє життя прикрашене любов’ю до жінок.
Тож я хочу розставити всі крапки над «і». Розпочну з того, що писав не тільки про жінок, а й про чоловіків, котрі втекли від мобілізації до Польщі й ведуть там безсоромний спосіб життя. Я згадував випадок, коли кілька з них, напившись і обкурившись, стягали штани перед поляками, а ті знімали їх на відео.
І тепер я запитую всіх: це в тих хлопців, котрі таким чином прославляють Україну в світі, я маю просити вибачення? Чи в тих, котрі сидять під польськими магазинами з надією знайти роботу, щоб заробити на дорогу додому? А, приїхавши додому, вони скажуть дружинам, що їх вигнали і не заплатили… Так, їх справді вигнали. Але за безпросвітне пияцтво. І таких я бачив скрізь: від Варшави до Санкт-Петербурга. Всі вони пропивали гроші або програвали їх в автоматах, а вдома розказували байки про ляхів і москалів поганих…
Так, я не святий, але в усіх господарів, де я працював, залишилися гарні враження про мене. Декотрі з них досі мені телефонують, цікавляться моїм життям, здоров’ям, хоч я для них — ніхто, чужий хлопець.
Дозволю собі згадати і про мою знайому, матір двох дітей, котра свого часу перемила мені всі кісточки. Коли ж я зустрів її в Польщі — п’яну й напівголу в товаристві двох чоловіків — то нікому нічого не сказав. Хоча й міг помститися. То скажіть, панове: і в неї я повинен просити вибачення? Це я винен у тому, що вона розважається, поки її чоловік і діти думають, що мама важко працює?
Ні, я буду просити вибачення в тієї жінки, котра приїхала до чоловіка в гості й за його відсутності переспала з усіма його колегами! Тепер через неї деякі польські пани не беруть українок на роботу.
…Хто з розумом читав мою публікацію, той повинен був відрізнити чорне від білого. Я ж розповідав про жінок, котрі багато літ працюють в одного пана, і він їх цінує, годує, оплачує дорогу, документи, возить на ринок, вітає з усіма українськими святами і платить 11 злотих за годину, коли інші отримують по 7. Ці жінки не п’ють, не крадуть, не насипають одна одній у їжу проносного, не зваблюють поляків.
І таких, котрих на чужину загнала нужда, тисячі! Щойно згадав хлопця з Бережанщини, хворого на серце, котрий працював у спеку до втрати свідомості, щоби допомогти мамі. Поляки захоплювалися ним! Таким чоловікам і жінкам — честь і хвала, а непорядним, безкультурним, безсовісним — ганьба!
…Одна моя приятелька із Заліщиків прочитала мій матеріал, зателефонувала і… подякувала. «Тебе критикують тільки негативні героїні, ті, котрі впізнали себе у цій розповіді, — сказала вона мені. — У них совість нечиста. А чесні й добропорядні обурюватися не будуть». І я погодився з цим.
Михайло УХМАН
с. Юстинівка Підгаєцького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте