Нині, напевно, немає такого жителя Тернопільщини, який би не чув про те, що в область потрібно залучати інвесторів — тих людей і компанії, які будували би підприємства й забезпечили роботою і доброю зарплатою людей. У нашому краї впродовж двох останніх десятиліть найнижча середня заробітна плата в Україні, високий рівень безробіття. І це ще один аргумент, щоб шукати таких інвесторів, а якщо вони приходять, то хлібом-сіллю зустрічати. Але те, що на перший погляд просто, не завжди так у реальному житті.
— Знаєте, скільки нового я почув про себе останнім часом? І те, що я «мафіозі», і що щось «викручую» з продажем заводу… А я хочу лиш одного — щоб підприємство, якому я віддав більшу частину свого свідомого життя, не розвалилося на очах, а почало працювати, щоб люди там знайшли собі роботу й зарплату, а не шукали заробітків за кордонами, щоб Чортків мав надходження у бюджет, розвивався.
Так ми почали розмову з директором заводу, головою правління ВАТ «Чортківський завод «Агромаш» Ярославом Євстаховичем Журбою. А приводом до неї стали численні повідомлення в ЗМІ про те, що частина акціонерів підприємства категорично проти того, аби на нього зайшли іноземні інвестори із ТОВ «СЕ Борднетце-Україна». Досі директор мовчав, бо, як каже, не вважав за потрібне доводити очевидне: кричущу необхідність запуску в районі виробництва.
Підприємство, що нині стало каменем спотикання, розпочало роботу з невеличкого цеху з ремонту двигунів у 1958 році. З часом зводили інші цехи, розросталися потужності. Наприкінці 90-х років минулого століття там працювало вже майже 700 робітників, ремонтували до 14 тис. двигунів до автомобілів ГАЗ на рік, автомобільні рефрижераторні кузови, пересувні діагностичні автомайстерні, обладнання для газового господарства, механізації тваринницьких ферм, навіть морозильні камери. Мали й свої теплиці — взимку огірки й цибулю, шампіньйони.
Подальші непрості часи далися взнаки й підприємству — виробництво падало, замовлень ставало все менше. Зрештою завод майже зупинився.
— Як діяти, щоб забезпечити людей роботою і зарплатою? Я почав шукати замовлення, — розповідає Ярослав Євстахович. — Куди тільки не звертався — у Польщу, в Словаччину… Нарешті вийшов на відому англійську фірму «Хлорайд», що випускає тягові акумулятори. Вже англійці приїжджали, домовилися про високотехнологічне на той час виробництво, високі зарплати для працівників, але… Навпроти нашого заводу через дорогу — житлові будинки. За українськими санітарними нормами, на відміну від англійських, якими це дозволено, житло не може бути ближче як за 600 метрів від акумуляторного виробництва. Проект, на жаль, зупинився. Пізніше, поки не вдарила криза 2008 року, співпрацювали з китайцями. Тепер — на разових замовленнях.
На підприємстві понад 90 відсотків площ нині не використовується. На решті 10% працює 16 робітників на застарілому обладнанні, випущеному в 1950—1970 роках. Воно — енергозатратне, високоякісної продукції на ньому не виробиш і не продасиш, бо собівартість її висока. Як розповідає Ярослав Євстахович, завдяки голові облдержадміністрації Степанові Барні в Чортків приїхала група іноземних спеціалістів шукати майданчик під виробництво. Директор запропонував площі заводу. Іноземці кілька місяців поспіль приїжджали, вивчали можливості, вимірювали радіацію, відбирали землю і досліджували, чи не забруднена радіонуклідами, чи колони в цехах, перекриття ще витримають, наскільки міцний фундамент. Спеціалістів із різних інститутів запрошували, щоб зробили висновки. В результаті сказали: «Добре, ми згідні запускати тут виробництво. За яку ціну продаєте частину корпусів?»
— Ми запросили із Львівського проектного інституту спеціалістів, щоб визначили ціну продажу, — каже Ярослав Журба. — З’ясували, що частину майнового комплексу, а це — трохи більше 50 відсотків, можна продати за 4,3 мільйона гривень. На тому й зійшлися. Іноземці запланували реконструювати частину заводу, яку візьмуть тепер, а пізніше на решті території звести нові цехи, розширити виробництво. Вже напочатку на підприємстві отримають роботу 500—700 чоловік. Якщо буде необхідна кількість людей із території в радіусі 30 кілометрів навколо Чорткова, а це — Товсте, Бучач, Біла, Копичинці, які погодяться працювати на виробництві, то ТОВ «СЕ Борднетце-Україна», будуватиме великий цех, як у Тернополі. При цьому середня заробітна плата — понад три тисячі гривень не в конвертах, а чиста, працівники отримуватимуть страховки, всі соціальні виплати, що передбачені законом, на роботу довозитимуть спеціальним автобусом. Коли ми підписали протокол намірів про відкриття виробництва, повірте, я був на сьомому небі. Було таке відчуття, що недарма прожив життя, щось залишимо на цій землі я і всі ті люди, які доклалися до розбудови цього підприємства.
Здавалося б, справа добра й вартує підтримки. Але, попри двох акціонерів — Ярослава Журбу й Василя Матієшина, які сукупно мають майже 60 відсотків акцій і готові продати частину підприємства, інші акціонери, а головно представники ТОВ «Тернопільрембуд» (директор Олександр Олешко), ПП «Агроторг» (директор Олена Олешко), в яких у межах 33% акцій, усіляко цьому протидіють і звертаються в суди з позовами. Чому? Аргументи різні: підприємство недооцінене й 4,3 млн грн, які за нього пропонують, мізер, або ж збори акціонерів неправомочні, бо в документах фігурує поняття «спостережна рада», а має бути «наглядова рада»… Суди йдуть по колу й не дають нормально працювати інвесторам.
— Ті акціонери, які тепер подають позови в суди, жодного замовлення для заводу не знайшли, не подбали, щоб люди могли там заробляти. А тепер, коли є надія на відродження підприємства, тільки шкодять. Корпуси підприємства старі, стеля протікає — хто захоче все це ремонтувати? — каже Віра Орестівна Цепенда, яка до 2014 року працювала на підприємстві головним бухгалтером. — Те, що на наше підприємство зайшли інвестори й хочуть тут працювати, вважайте джек-потом, який витягнув би Чортків і район. Нині не можна втратити можливість відродити завод!
Як сказала Віра Орестівна, інший на місці Ярослава Євстаховича махнув би на все рукою і пішов не пенсію. А він переживає, активно відстоює підприємство й право людей на роботу в його цехах.
— Ярославе Євстаховичу, навіщо це вам? — запитую.
— Я працюю тут із 1977 року, пройшов посади технолога, майстра, начальника відділу технічного контролю, заступника директора й уже 29 років директором. Мені дуже хотілося б, щоб цей завод, якому я віддав кращі літа свого життя, бо тут із 27-ми років, потрапив у добрі руки. Адже ще рік-два й корпуси почнуть валитися, ніхто їх не захоче купити за такі гроші. Так, ми, основні акціонери заводу, маємо його акції. Але від тих акцій дивідендів ніяких, бо прибутку завод не дає. І тоді, коли іноземний інвестор придбає наші корпуси, не матимемо зиску. Його матиме місто, люди зможуть годувати родини. Хіба краще буде, якщо все завалиться і перетвориться на руїну?
Не зацікавлені, щоб завод перетворився на руїну, й містяни. За словами мера Чорткова Володимира Петровича Шматька, тільки 500 тис. грн на рік бюджету міста дала б оренда підприємством землі.
— Доплюсуйте сюди інші податки, зокрема 60 відсотків прибуткового податку, який Чортків як місто обласного значення отримає, — каже міський голова. — Таке підприємство — порятунок для Чорткова. Це наші кошти для шкіл, дитячих садків, будівництва доріг, благоустрою вулиць… Відродження заводу — нове життя для мешканців міста.
Як розповіла директор Чортківського центру зайнятості Надія Михайлівна Шкабар, майже тисяча жителів району в середньому щомісяця мають статус безробітних. Якщо до цієї кількості додати тих, хто не звертаються в центр чи не отримав статусу безробітних, то це ще дві-три тисячі осіб. Тож початок роботи заводу — надія на працевлаштування і для значної частини цих людей.
Акціонери, які проти продажу заводу, посилаються на те, що за підприємство запросили малу суму, що місто могло б отримати більше від продажу. Але ж, шановні, щось не видно черги тих, хто дуже хоче його придбати чи принаймні взяти в оренду. Хто виграє від того, що через кілька років на місці заводських корпусів лежатиме купа каміння? Можливо, хтось і прагне такого майбутнього для підприємства, аби за безцінь викупити те, що залишиться. Чортків, район і область від цього мало що отримають. А за тих умов, які тепер склалися, виграють, очевидно, всі. Так, за словами Ярослава Журби, акціонерам, які не згодні на продаж, за законом пропонується викупити їхні акції. А це немалі гроші — до 2 млн грн. Якщо тепер на підприємстві працює 16 робітників із невисокою зарплатнею, то працюватиме від 600 до 2 тис. із середньою заробітною платою понад 3 тис. грн, не враховуючи соціальних виплат. Якщо нині підприємство на рік дає в бюджет міста в межах 141 тис. грн, а це — 11,7 тис. на місяць, то коли запрацює, за попередніми підрахунками заводської бухгалтерії, даватиме тільки за місяць щонайменше 700 тис. грн. Мало яке місто області може похвалитися такими доходами. То чому відмовлятися від такого джек-поту, сподіваючись на примарні мрії про більші кошти, які хтось колись заплатить чи ні? Можна не отримати не тільки того, що малює бурхлива уява, а й втратити те, що є нині.
Валентина ДЕВЛИШ
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте