Шановна редакціє!
Із неабияким зацікавленням прочитала у вашій газеті статті, в яких ідеться про легендарну Роксолану – дружину турецького султана. Але чомусь в обох публікаціях («Химерна доля маестро» – 2.10.2015 і «П’ять Роксолан завдяки тернополянам» – 6.11.2015) не зазначено, коли ж відбулася прем’єра опери нашого видатного земляка Дениса Січинського «Роксоляна» і як склалася подальша доля твору. Прошу повернутися до цієї теми.
З повагою – Олеся СКАЛА.
смт Гусятин.
Відгукуючись на цього листа читачки, нагадаємо, що уродженець села Клювинці Копичинського повіту (нині належить до Гусятинського району) Денис Січинський (1865-1909) написав оперу за дуже короткий час – від кінця жовтня 1907 року до квітня 1908-го. Згодом, переїхавши до Бережан, до березня 1909 року продовжував працювати над інструментуванням цього історичного твору.
У «найсвіжішому» виданні – книжці київської авторки, мистецтвознавиці Олександри Шутко «Роксолана»: міфи і реалії» (Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2015. – 272 с. – С. 169) йдеться, зокрема: «На жаль, Денисові Січинському не вдалося побачити сценічну постановку своєї опери, адже він помер фактично відразу ж після її написання – 26 травня 1909 року. Щоправда, у травні 1908 року композитор був присутній на репетиції аматорського гуртка, який готував її ІІ акт у Львові. Проте прем’єра з невідомих причин так і не відбулася».
Однак є дані, що опера Д. Січинського була в 1908 році у репертуарі Львівського театру товариства «Руська Бесіда». Це стверджував, зокрема, уродженець села Шманьківці на Чортківщині Степан Чарнецький (1888-1944) у «Нарисі історії українського театру в Галичині» (1934 р.) Але, перегорнувши в науково-дослідному центрі пресознавства Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України підшивки газет «Діло», «Руслан» та інших видань, ми, однак, не знайшли про це згадки. Отже, будемо продовжувати пошуки.
До речі, саме поет і театрознавець С. Чарнецький переклав українською та польською мовою і доопрацював початковий варіант лібрето (його скомпонував сумішшю польської, російської, української та церковнослов’янської мов, так званим язичієм, Ієронім Луцик (1870-після 1907) – уродженець містечка Залізці на Зборівщині, поет і драматург. Закінчивши наприкінці 1907 року роботу над цим текстом, написаним на прохання о. Лева Джулинського (1847-1923) – священика с. Лапшина на Бережанщині, громадського діяча, редактора, видавця та літератора, І. Луцик виїхав до Америки. Л. Джулинський запропонував вимученому хворобами Д. Січинському написати музику до цього лібрето. Парох навіть купив у Львові, як стверджує відомий дослідник Роман Горак, нове віденське фортепіано композиторові, створив йому в Лапшині всі умови для роботи. Проте драматургічна цінність лібрето навіть після того, як його кардинально переробив С. Чарнецький, залишалася, на думку музикознавиці Стефанії Павлишин, не дуже високою.
Але повернемося до основної теми. Відомо, що 13 січня 1909 року на концерті в Бережанах хор львівського «Бояна» виконав «Пролог» з опери «Роксоляна». У примітках Ростислава Пилипчука (до речі, він теж наш земляк – народився 1936 року в с. Оришківцях на Гусятинщині) до споминів Софії Тобілевич «Мої стежки і зустрічі», опублікованих у збірнику «Спогади про Миколу Садовського» (упорядник Р. Пилипчук; Київ: Мистецтво, 1981. – 182 с. – С. 178) зазначено, що опера Д. Січинського «Роксоляна» вперше була поставлена в українському театрі товариства «Руська Бесіда» у 1911 році.
Талановитий диригент, композитор, співак та публіцист Михайло Волошин загалом високо оцінивши «Роксоляну», критично відгукнувся про залу, в якій відбулась одна з перших вистав. Зокрема, наголосив, що приміщення було не пристосоване для такої великої постановки, публіка розміщена біля оркестру, сцена маленька. Разом з тим М. Волошин з подивом і похвалою написав про добру працю акторів у таких умовах, «їх щирий порив у напрямі підтримки і культивування штуки (мистецтва)».
Він також зазначив, що капельмейстер театру «Руської Бесіди» Михайло Коссак «знаменито доопрацював незакінчені частини оркестрової партитури». А стосовно виконання головної партії (співачка Філомена Лопатинська) додав, що «…костюм, голос й інтерпретація — все на свойому місці, відповідне і стилеве. Артистка опанувала партію голосово вповні, трактувала її відповідно до моментів акції влучно, майстерно». Виконання інших партій (Коссак, Петровичева, Маслюк, Балевич) було, на думку М. Волошина, на цілком належному рівні, як і хори, котрі виявилися добре зіспіваними.
Подібно відгукнувся про Філомену Лопатинську (1873-1940) і відомий чернівецький музичний діяч Модест Левицький, зазначивши у чернівецькій газеті «Народний Голос» (1911, 30 травня), що Роксоляна у трактуванні цієї драматичної актриси та співачки була вище всякої похвали.
А трохи раніше, 5 травня 1911 року в уже згаданому «Народному Голосі» той таки М. Левицький, описуючи свої враження від першої постановки у Чернівцях опери Д. Січинського, наголосив, «що «Роксоляна» повинна стати для українців тим, чим є «Галька» С. Монюшка для поляків і «Продана наречена» Б. Сметани для чехів, вона повинна знайти дорогу в Європу. Публіка, йдучи до театру, була досить скептично настроєна. Та ось почалась вистава. Зі сцени ллються голоси і полонять слухачів. Здається, все так, як і в модних європейських операх, хоч вухо вловлює і щось своє. І створюється враження, що українці мають свою оперу, котру можна хвалити без скидки на те, що, мовляв, у нас ще нема відповідної школи, традиції».
Авторитетний краєзнавець, світлої пам’яті Любомира Бойцун дослідила, що, виступаючи 1912 року на сцені «Міщанського братства» в Тернополі, театр «Руська Бесіда» показав оперу «Роксоляна» Д. Січинського і виставу за п’єсою «Живий труп» Л. Толстого. Прикметно, що саме тоді в згадану трупу, за спогадами актриси Ганни Рубчакової, був прийнятий Лесь Курбас, який успішно дебютував у ролі Гірея в «Марусі Богуславці» М. Старицького.
Із книжки режисера й актора Василя Василька «Микола Садовський та його театр» (Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1962. – 196 с. – С. 72-73) дізнаємося, що мандрівна трупа під орудою М. Садовського вперше показала оперу Д. Січинського, дещо змінивши її назву (на «Бранка Роксоляна») 10 березня 1912 року в Києві. Режисер – М. Садовський, диригент – Г. Єлінек, хормейстер – Б. Верховинець, декорації художника П. Дьякова. Партії виконували: Посвята — Є. Петрова, Історія — М. Лебедєва (у пролозі); Роксоляна — О. Петляш, Федора — З. Діброва, Сулейман — С. Бутовський, Блазень — Чорноморець (Карлашов), Аглі-Хан — Золденко, Абдул-Бакі — Т. Івлєв, Ібрагім — Д. Мироненко, Данило — Є. Рибчинський.
Далі В. Василько зазначив: «Тема опери близька до відомої драми «Маруся Богуславка». Дівчина-українка Роксоляна потрапляє в турецький полон до гарему султана Сулеймана. Як патріотка, вона намагається врятувати з неволі своїх земляків. Опера статична: дія розвивається мляво, образи пасивні — не подані у розвитку. Серед дійових осіб є багато алегоричних персонажів. Національний український колорит майже відсутній; навіть у партії Роксоляни його обмаль. Великого значення надано хорові — мішаному, чоловічому, жіночому, багато великих ансамблів. Постановка в цілому була менш вдала, ніж попередні оперні вистави театру. Взагалі цей твір складний для виконання. Якщо Петляш цілком справилася з партією Роксоляни, то Бутовському важко було співати Сулеймана, бо партія написана у високій теситурі й не відповідала його голосовим даним. Мироненко у ролі Ібрагіма часто втрачав ритмічність і співав нерівно. Кращим за інших був Чорноморець у партії Блазня. Добре звучали складні хори».
Як стверджувала в уже згаданих спогадах С. Тобілевич, успіху опера не мала. А письменник Григорій Григор’єв у споминах «Український театр Миколи Садовського» (вже взгадана книжка «Спогади про Миколу Садовського»; упор. Р. Пилипчук; Київ: Мистецтво, 1981. – 182 с. – С. 139) зазначив: «Багато праці було покладено, щоб дати нову виставу-оперу Д. Січинського «Бранка Роксоляна», гідну того, щоб залишитися в репертуарі. Після, здається, двох вистав опера зійшла зі сцени».
Згодом оперу «Роксоляна» тривалий час не ставили. Наступна прем’єра відбулася лише 14 грудня 1993 року в оперній студії Львівської консерваторії. Дійство, яке створили постановочна група (диригент О. Грицак, режисер М. Лукавецький, художники Т. Риндзак, О. Зінченко, хормейстер М. Телішевський, балетмейстер В. Когут) і виконавці вокальних партій Г. Вільха, М. Загорулько, В. Стецик (Роксоляна), М. Заборський, К. Сятецький (Соліман), О. Сидір (Ібрагім), В. Чібісов (Блазень), С. Магера, С. Савран (Аглай-хан), Н. Кульчицька, Н. Чапля, О. Юркевич (Федора), М. Голинський, В. Кириченко, Р. Ковальчук (Данило) та інші, позитивно оцінила музична громадськість міста Лева. Зазначимо, що одну з партій (С. Абдула-Баку) тоді виконував молодий Микола Блаженко – нині заслужений артист України, актор Тернопільського академічного обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка.
Того ж 1993 року опера Дениса Січинського «Роксоляна» була поставлена в Канаді. Мистецтвознавиця Анні Леклер оцінила таку подію «як справжній подвиг співочих сил Америки та Канади», адже артисти добиралися на репетицію за сотні кілометрів з міст цих двох країн.
Цікаво, що редактором постановки опери Дениса Січинського «Роксоляна» в Канаді став видатний французький композитор українського походження Мар’ян Кузан. За диригентським пультом був Володимир Колесник.
Із уже згаданої книжки О. Шутко «Роксоляна: міфи і реалії» дізнаємося, що сліди «канадської» партитури загубились. Адже диригент Володимир Колесник помер у Торонто у 1995 році, а через десять років відійшов у вічність інший композитор – Мар’ян Кузан. Але після багаторічних пошуків мистецтвознавиця Олександра Турянська все-таки зуміла віднайти її в США. Привізши звідти цю безцінну партитуру, вона вже тривалий час намагається лобіювати постановку опери «Роксоляна» Дениса Січинського в Україні, поки що — безрезультатно.
Насамкінець зазначимо, що цей твір перебуває в полі зору улюбленця тернопільської (і не тільки!) публіки, диригента симфонічного оркестру обласної філармонії, заслуженого діяча мистецтв України Мирослава Кріля. А його любов до української класики відома багатьом, тож можна сподіватися, що «Роксоляна» (чи хоча б уривки з неї) отримає нове життя в Тернополі.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
письменник, заслужений діяч мистецтв України.
Марія ПАЙОНК,
завідувачка відділу краєзнавчої літератури та бібліографії обласної універсальної наукової бібліотеки.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте