Аромат кави заповнював кабінет і схиляв до відвертості. «До перебування в зоні АТО я пив тільки розчинну каву, — каже мій співрозмовник, — а там звик до меленої і тепер вживаю тільки її». Від кави переходимо на речі серйозніші, і я по-новому відкриваю для себе Миколу Лазаровича — знаного в краї історика, дослідника Голодомору та січового стрілецтва, 52-річного професора Тернопільського національного економічного університету, людину року-2015 на Тернопіллі. Він залишився таким же стриманим, розважливим, романтиком і прагматиком водночас, як і раніше, і разом з тим це вже інший чоловік — не просто успішний науковець, а воїн, захисник, оборонець тієї землі, історію якої так скрупульозно вивчає.
— Скажіть, пане Миколо, як відбувся ваш перехід з військового життя до мирного, як почуваєтеся у спокійному Тернополі, який, здається, і не знає, що десь іде війна?
— Читав якось зізнання одного учасника АТО, який розповідав, що так звик до нар, тобто на дошках спати, що вже не може заснути в ліжку, а тому спить на підлозі. Я ж до тих дощок не звик, мені значно комфортніше спати у своєму ліжку. Та я не кривив душею, коли на врученні відзнак «людини року» казав: хоч і скинув однострій, але ті, образно кажучи, погони досі відчуваю на своїх плечах. І вони, напевно, будуть доти, доки всі мої хлопці не будуть демобілізовані. Мене ж відпустили трошки швидше, оскільки університет попросив, щоб я вчасно розпочав семестр.
— Ви ж уже давно могли повернутися.
— Так, ще в серпні, коли вийшла постанова уряду щодо звільнення з війська викладачів вишів. Але тоді написав рапорт, що є добровольцем і залишаюся на передовій. Проте цього разу нас уже перевели трохи далі від фронту, бійців чекає передислокація на один з полігонів. Тож я вже не бачив сенсу залишатися там. Душа моя чиста, бо все, що міг зробити, зробив. Не кажу, що щось особливе, але навіть розвантажувати снаряди для «градів», а вага кожного з них сто кілограмів, не так просто. Півдня розвантажуєш і не чуєш ні ніг, ні рук. А ще накопався окопів і нарубався дров, напевно, на решту свого життя. Війна — це і важка солдатська робота.
— Ви єдиний в області професор, що добровільно пішов на передову?
— Є ще один — Іван Зуляк із педуніверситету. Він служить десь із півроку і ще там залишається.
— Невже у вас справді не було вагань: міняти студентські аудиторії на окопи чи ні?
— Я ідеаліст за своїми переконаннями. І всюди, де були проблеми для української незалежності, для нашої державності, я там був. Так, у 1991 році два місяці працював у штабі проведення референдуму в Києві і був делегований разом із покійним нині професором Шияном у Сумську область. З ним удвох ми першими започаткували референдумні штаби на місцях, ще ніхто цього не робив. Потім — акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція, Революція Гідності — і скрізь був. Я дуже легкий на підйом у таких випадках. 28 лютого 2014 року захистив докторську дисертацію, а вже наступного дня ми із сином вийшли на Майдан. І не піти захищати Україну я просто не міг. З першого разу не вдалося, але за п’ятим таки впросив, щоб мене взяли у Збройні сили. 13 лютого минулого року в полудень пішов у військкомат, а вже ввечері повідомили, що вранці слід бути на призовному пункті.
— І у вас не було страху, адже ви, по суті, йшли на війну?
— Страху не було, бо це був усвідомлений вибір, а ось думка, що живим додому можу не повернутися, закрадалася. Тому й залишив рідним «тривожного листа», який починався словами: «Якщо ви читаєте ці рядки, значить, щось пішло не так…» Нас приїхало того дня з Тернополя на Рівненський полігон п’ять чоловік. Взяли лише одного — Сашка Копнєва, а решті кажуть: ви не підходите, їдьте додому. Троє хлопців — за сумки і бігом до автобуса, а я довго вмовляв, щоб мене залишили.
— Де саме проходила ваша військова служба?
— Спочатку на полігонах: два тижні навчання на Рівненському, потім стояли на Дніпропетровщині, відтак на «Широкому лані», що в Миколаївській області. А другого липня наша бригада увійшла на Донбас. Коли їхали через Запорізьку область, люди селами виходили назустріч: старі дідугани, бабусі, матері з дітьми. Махали нам руками, хрестили нас. Це так було зворушливо, що не один з нас просльозився. Були в секторі «М» (стояли під Маріуполем), потім у секторі «Б» під Донецьком. Служив у 14-й окремій механізованій бригаді. Це колишня 51-ша, що була під Іловайськом і її звинуватили у зраді. Хоча йшлося не про зраду, а про те, що генерали таким чином намагалися приховати власні прорахунки і всю провину звалили на хлопців, які трималися там дуже достойно. Увесь час ми жили у наметах і бліндажах, а останній місяць під містечком, у приміщенні.
— А що найбільше дошкуляло, окрім бойовиків: холод, голод?
— Ви будете сміятися — мене найбільше дратував пісок, він був усюди: на ноутбуку (я мав його із собою), на спальниках, під ногами, в повітрі. А ще — спека: в наметі температура трималася на рівні 40 градусів. Не було місця, де можна було б від неї сховатися. А нам цілий день копати окопи. Не знаю, де й сили бралися.
А щодо забезпечення, то голодними не були. Нам пощастило з кухарем. Андрійко Глемба з Тернополя дуже смачно готував. Скільки до нас приїздили з інших підрозділів, усі казали, що так смачно ще не їли. До того ж про нас пам’ятали в рідному місті. І не тільки волонтери. Професори Мар’яна та Зоряна Лановик з педуніверситету, їхня сестра Вікторія Кухарська, Леся Назаревич із технічного, напевно, разів сім-вісім надсилали нам великі посилки. І жодного разу я не просив їх про це. Якось вони запитали, чим хлопці займаються? Кажу: як є можливість, то навіть кросворди розв’язують. То колеги й кросворди надсилали.
Крім того, друзі по Фейсбуку Надія Янілович із Харкова та Олеся Наумовська з Києва теж передали по кілька посилок. Їх я навіть не знав особисто, але за дописами у соцмережах вони знаходили мене і просили дозволу щось хлопцям передати. Тернопільські волонтери надсилали берці, Ліля Мусіхіна передала мені літню форму. Христинка Феціца, моя колишня студентка, надіслала кобуру, тактичні окуляри, а найголовніше — довгий офіцерський, ще радянський, дощовик без рукавів. Боже, яка то була необхідна річ! Хто йшов у караул, брав його: і не промокав, і від вітру захищав. І, звичайно ж, чимало допомагали мої рідні ТНЕУ та кафедра документознавства, інформаційної діяльності та українознавства.
— І як вам нині видається: у тій важкій ситуації, що склалася, ми Україну відстоїмо?
— Не маю щодо цього ані найменшого сумніву. Переконаний: кожна краплинка крові, як від Майдану до сьогодні, так і від попередніх поколінь, пролита на захист незалежності, державності, свободи народу нашого, є тим оберегом, який тримає Україну. Бо не може та кров пролитися просто так. І мене дуже болить, коли чую нині: а за що вони там воюють і вмирають? Та за те, щоб тут дітки могли спокійно гратися, щоб були весілля. Навіть за те, щоб окремі несвідомі люди феєрверки пускали, бо в них, бачте, день народження і вони не знають, куди дітися від щастя.
Вважаю, держава повинна показати суспільству, що ті бійці, котрі там були, особливо, хто повернувся каліками, це святі люди. Позитивне ставлення до них має перекинутися на наше військо, на Збройні сили, щоб усі знали: ті, хто стоїть на передовій, — наш надійний захист.
— Дякую, пане Миколо, за те, що своїм прикладом показали: серед наших чоловіків ще є справжні захисники Батьківщини.
Галина САДОВСЬКА
Фото з особистого архіву М. ЛАЗАРОВИЧА
Прокоментуйте