Українська молодь дуже полюбила День святого Валентина. У багатьох у цей час піднесений настрій, закохані дарують одне одному валентинки — милі зізнання у великому почутті, квіти, солодощі. А мені чомусь до душі припав вислів колишнього заступника голови Тернопільської районної ради, директора Домаморицької школи (нині, на жаль, покійного) Степана Демборинського. Коли йшлося про свято закоханих, він казав: «Це день для постарших людей, які забули, що таке кохання. Хто справді кохає. Для таких день закоханих — щодня».
Коли мені зателефонували з Баворова і розповіли зворушливу історію кохання, народженого на війні, була вкрай схвильована і нарешті зрозуміла вислів «мурашки по спині».
Дмитро Дерлиця — один з багатьох наших гарних українських хлопців. Народився в Баворові у сім’ї простих сільських трудівників. Змалку зрозумів ціну хліборобської праці, бо батько не раз брав його на жнива, чим малий Дмитрик гордився. Навчався у місцевій десятирічці. Дуже любив свою першу учительку (таких тепер називають «педагог від Бога», а діти, правда, поміж себе кликали її «драйвова») Ніну Петрівну Драюк, з якою всім і завжди було весело й цікаво. Добрим словом згадує Зіновія Івановича Тимчишина, котрий закохав у мистецтво співу малого Дмитруся. А ще хлопцеві подобалося малювання.
Після закінчення школи вступив до Тернопільського професійно-технічного училища №4, де здобував мирну професію муляра-штукатура. Навчання перервала повістка до війська: у серпні 2014 року Дмитро Дерлиця був мобілізований у зону проведення антитерористичної операції. Бойові навчання проходив упродовж двох місяців у Бердичеві. А потім для рядового піхотинця Дмитра Дерлиці розпочалися військові будні. Хлопець виконував бойові завдання командирів, стояв на блокпостах під Ізюмом, Артемівськом, що за 40 кілометрів від Дебальцевого. Понад рік Дмитро відчував на собі трагічний подих війни, але донині вдячний Господу, бо беріг його та бойових побратимів, тож хлопець не знає гіркоти втрати товаришів. Дмитро Дерлиця, чесно виконавши свій обов’язок захисника східних кордонів України, повернувся у рідне село.
А ще війна, як не дивно це може звучати, подарувала йому дружину. Якби не бойові дії, хлопець ніколи не познайомився б саме з цією дівчиною, яка стала його долею.
Уперше Дмитро побачив Юлю у випускній сукні 25 травня 2015 року в селі Олексіївці Луганської області. Точилася війна, село обстрілювали сепаратисти, але тривало звичне життя: люди одружувалися, народжувалися діти, учні навчалися та закінчували школу.
Нині молоді люди не стверджують, що це було кохання з першого погляду, проте Дмитро і Юля все ж виділили одне одного з-поміж інших. Бо коли волею обставин вони зустрілися вдруге, дівчина сказала своїй матері: «А я знаю цього хлопця». Далі — все, як у кінострічці про кохання. Ніби випадково зустрічались, про щось несуттєве розмовляли. Могли спілкуватися і більше, та дівчина не поспішала давати Дмитрові номер свого мобільного.
Зрозуміла, що покохала, що не може жити без Дмитра, лише через кілька місяців після їхньої першої зустрічі. Було літо 2015-го. Воїн закінчив чергування на блокпосту і йшов на відпочинок. Дорогою зустрів Юлю, яка разом із мамою поверталися з гостей. Хлопець запропонував жінкам провести їх додому. Потім мати дівчини запросила Дмитра на чай. Юля згадує, що цього вечора вони з Дмитром танцювали в неї вдома під дуже ніжну повільну мелодію, записану у хлопця на мобільному. Тоді, напевно, і почали зароджуватися серйозні почуття. Закохані за змоги телефонували одне одному. Дівчина з тривогою сприйняла звістку, що Дмитра перебазовують до Дніпропетровська, і невимовно зраділа, довідавшись, що хлопець залишається, що зможе його хоч не часто, як би того хотілося, але бачити.
Згодом Юлі повідомили, що коханого разом із побратимами перекидають до гарячої точки — хутірця Трьохізбенки, що за півкілометра від зони активних бойових дій. Спілкуватися з Дмитром не можна було й по мобільному. Два тижні тривали нескінченно довго. А коли вони закінчились, то Дмитро не йшов, а летів на крилах з оберемком квітів для дівчини. Три дні перед тим Юля відзначила день народження. І найдорожчим подарунком для іменинниці стало те, що Дмитро повернувся живим, і що він її кохає.
Майже по хвилинах Юля з Луганщини пам’ятає всі зустрічі з воїном Дмитром Дерлицею з тернопільського Баворова. Молода жінка розповідає про своє кохання, народжене війною, із захопленням, як про щось неземне. Любляча пара, як і від самого початку, усвідомлює, що їхні почуття, як і життя, могли обірватися будь-якої миті. Вони були в зоні бойових дій. Село, де жила Юля, обстрілювали. Та кохання — поза війною. Дмитро каже, що любов Юлі оберігала його, напевно, більше від бронежилета. Щиро вірю йому, бо не раз чула таке від наших українських захисників.
Нині Дмитро і Юля взяли шлюб та проживають у рідному селі нареченого. Дівчина зізнається, що спочатку почувалася ніяково в новій обстановці, але, відчувши доброту та приязнь рідних коханого й усіх баворівчан, призвичаїлася і щаслива під мирним небом.
Вірю, що про це кохання, народжене на війні, ще напишуть вірші, знімуть фільм. А я тішуся, що перша розповіла людям про ці чисті почуття.
Галина ЮРСА
Тернопільський район
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте