Коли я навідуюся до батьківської хати і йду до магазину щось купити, то постійно мій погляд притягує будинок колишньої читальні, який видніється на пагорбі в центрі села. Мимоволі зупиняюся, дивлюся на нього, а він сумно, зажурено дивиться на мене своїми невеличкими, ще вцілілими, вікнами.
У двох із них вже немає шибок, лише чорна порожнеча замість скла. Дах на будинку ще раніше заламався під вагою снігу. Його ніхто не поправляв. Згодом у пролом полилися снігові та дощові води, стеля і піддашшя розмокли та доповнили руїну. Тепер порятунку для цього дому вже нема. Він помирає на очах. Справді, будинки помирають від старості, як і люди. Всьому свій час під сонцем. І все ж стіни читальні ще стоять. Так само й рештки даху. І тому споглядання їх викликає у мене постійно якийсь душевний неспокій і відчуття болісного жалю. Це ж не лише будинок пропадає, гине, а відходить разом із ним у безвість, у непроглядність усе те, що відбувалося раніше в ньому.
Будівництво читальні завершено 1925 року, тож у 2015-му їй виповнилося 90 років. Прослужила читальня людям 45 років, тобто до початку 70-х років минулого століття. В кінці 60-х у Базарі на вигідному, рівному місці збудували новий будинок культури. Просторий, гарний, на два поверхи. Стара читальня, за радянського часу названа клубом, стала відтоді нікому не потрібна, забута, покинута. До неї вели раніше широкі сходи, викладені із гладеньких плит червоного каменю.
Казав мені недавно про них один базарський чоловік: «Пригадую, як йшов до дверей тими сходами, то здавалося мені, що піднімаюся на небо. Такий мав у ті хвилини піднесений настрій, бо знав, що йду на зустріч із чимось добрим, світлим і гарним». Будівничі того дому подбали, щоб люди якраз так відчували себе на підході до нього і в ньому. Все село спільними силами на зібрані кошти домоглося цього. Перед тим боролися і за місце під будову. Поляки не хотіли, щоб українці мали свою читальню «Просвіти». Перешкоджали цьому. Навіть три чоловіки із села за свої домагання відбули тримісячне ув′язнення. Справу на користь громади вирішив чортківський адвокат Електорович. У читальні примістили невеличку бібліотеку, ще й крамничку: таким чином себе укріплювали. На стінах читальні були портрети народних діячів і письменників, а в ній — прибрана, прикрашена сцена, високий балкон, кімнатка, в якій готувалися до виходу на сцену учасники художньої самодіяльності. У залі стояли зручні крісла. Холодними осінніми днями і взимку приміщення опалювалося. З дороги до широких сходів вели вужчі сходинки, щоб людям було зручно входити в приміщення. Адже десятки років ними до читальні на урочистості, цікаві зустрічі, просто на танці піднімалися сотні людей. Наприклад, у 1926 році урочисто йшли на свій виступ артисти православленого на всю Україну і знаного у Європі чудового хору Дмитра Котка. У березні 1939-го вони завітали до Базару знову. Це ж були великі події, які залишили глибокий слід у пам′яті старших віком односельчан. Про них так пригадує Марія Миколаївна Андрусик, 1935 року народження, хата якої недалеко від читальні: «Я мала тоді чотири роки і бачила артистів хору Котка. Вони йшли по сходах, дуже гарно зібрані. Багато людей дивилися на них із захопленням». А співали ж як! Світло в лампах у залі гасло від того співу. Вся Україна в тих піснях, у величі й красі своїй виднілася, поставала! Ті пісні душі людські очищували від всякої скверни, підносили їх до небесних висот, запалювали в них патріотичні почуття! Так, вогонь той не погас марно. У селі тоді були люди, які підтримували роками те горіння.
Перший із них — Данило Мотуз, названий мотором і серцем села. Його син Мирон із розповідей старших односельчан про батька запам’ятав, що він активно працював у всіх громадських організаціях, був ініціатором різних заходів, концертів, фестин. Неділі, свята, вечірні години — він у читальні, в кооперації, з оркестрантами, хористами, в гуртку вивчення історії України. Також керував Базарською філією Товариства охорони воєнних могил, опікувався побудовою пам’ятника січовим стрільцям на базарському цвинтарі. Радянські «визволителі» йому цього не простили, арештували в 1944 році під час служби в армії. Суд над ним відбувся 17 лютого 1945 року в Узбекистані. Третього березня того ж року він помер. Виписка з довідок, надіслана на звернення його сина Мирона в управління Служби безпеки України, така: «За недоведеність у скоєнні злочину реабілітований. Встановити обставини, місце смерті та захоронення не виявилося можливим». Вбити невинного — це було можливим і не вважалося злочином, і ніхто за це, а їх тисячі, мільйони таких злочинів, донині не відповів, не покараний за них. У 1944 році чекісти в Узбекистані замордували і Данилового брата Петра, мобілізованого тоді із села в Червону армію. Доніс хтось із односельчан на нього, що займав у селі активну громадську позицію, любив Україну, брав участь у «Просвіті», виступав у виставах. О, це вже було небезпечно для влади. Знищили і Петра. Потерпів від них і третій з братів — Микола, автор рукописної «Хроніки читальні «Просвіти» села Базар». Тож «визволителі» очистили село від «шкідництва» таких братів. Читальня «Просвіти» добре знала їх, але мовчить. Не може промовити про них ані слова своїми стінами, лише плаче щороку за ними чистою росою своїх вікон. Тільки люди стараються цих сліз не помічати. А треба ж, треба, бо Історія вчителька теперішнього і майбутнього поколінь. Хто зневажає її уроки, забуває про них, напрошується на їхнє повторення…
З 1920-го і до 1939 року поляки знову заволоділи Західною Україною, утискували українців, порушували їхні права. І все ж при них у Базарі діяли різні громадські організації. Це «Просвіта», кооперація, філії «Сільського Господаря», «Маслосоюзу», «Союзу українок», Ощадна каса, молодіжні товариства — «Луг», «Хліборобський вишкіл молоді». Всі вони займалися вихованням селян, особливо молоді, в національному патріотичному дусі. Належати до «Просвіти», співати в хорі чи бути луговиком або членом аматорського гуртка було дуже престижно і треба було заслужити право на це.
Мій батько пригадував, як на закінчення концерту хористи заспівали Гімн України, величальну пісню «Ще не вмерла Україна». До того дня такого випадку не було. Люди не знали, як мають поводитися під час виконання цієї пісні. У залі, слідкуючи за порядком, був присутній польський жандарм. Він насторожився, підтягнувся по-військовому і оглянув пильно зал. Дехто із чоловіків під час співу не скинув шапку. Жандарм різко і гнівно до них звернувся по-польськи: «Якщо чуєтеся українцями, то прошу зняти шапки!» Таке поляки ще могли собі дозволити. Пізніше за спів «Ще не вмерла Україна» більшовики знімали голови. Отже, якась терпимість за Польщі все-таки була. Тоді ж, при їх владі, у читальні приїжджі актори ставили п’єсу «У кігтях ГПУ». Вистава так людям припала до душі, схвилювала їх, що на їхню просьбу три вечори поспіль йшла на базарській сцені. Я в час Незалежності хотів дізнатися, хто автор цієї п’єси, яка його доля і тих артистів, але марно. Лише нагадала мені про цю п’єсу 90-річна жінка з Устя-Зеленого Монастириського району пані Романа Кашуба. Жаль, що теперішні артистичні колективи не знаходять цієї п’єси, не виступають з нею перед глядачами. Десь вона є в якихось тайниках прихована. Адже не могла зникнути безслідно. Її то приховали, але кігті ГПУ все одно знову вилізли наверх. В них опинилися Крим і Донбас. Не виключено, що простягнуться і далі. Уроку, поданого п’єсою, українці в час новітній засвоїти не захотіли. Розплатилися за це тяжко. І цьому всьому ще не кінець.
Що ж до нашої читальні, то в ній за Польщі, у 1937 році, в один з Великодніх днів, за доброю традицією, відбувся концерт за участю членкинь «Союзу українок» із Чорткова Надії Юрчинської та Леонтини Пеликівни. На згадку вони у переповненому залі сфотографувалися з базарськими людьми. Ніхто з присутніх не усвідомлював, що ця зустріч є прощальною на всі віки. Через два роки чорним валом через Збруч ринула на Західну Україну Червона армія, заливаючи весь її простір та несучи із собою знущання, смерть і руїну. У кігтях ГПУ третього червня 1940 року, вночі, опинилася Надя Юрчинська, її подруга, вся сім’я Юрчинських та всі українські патріоти з усіх міст і сіл Західної України. Лише в Чорткові їх замордували 800 чоловік. А скільки ж у Львові, Дрогобичі, Золочеві, Стрию… Десятки тисяч! «Просвіта» і всі громадські організації були заборонені. Жах навис над нашою землею, над кожною хатою, над кожною людиною. Вечорами у вікнах читальні «Просвіти» вже не горіло світло. Вона причаїлася, посумніла. Здавалося, всьому кінець. Але відшуміла, відгриміла та воєнна буря, і хоч із 1944 року відновилася у селі радянська влада, читальня все одно почала оживати. Совіти теж розуміли, що десь мають відзначати свої свята. Попри них і Шевченківські не могли обминути, правда, контролюючи у виступах кожне слово й проголосивши Шевченка безбожником, атеїстом і ледь не комуністом, вірним другом братнього російського народу.
Та, попри це, понівечити світлосяйну, цілющу, життєдайну красу його поезії не змогли. До неї і тягнулися люди, знаходили у поезіях духовну опору, спізвучну з їхнім нелегким життям. Наприклад, у розмові зі мною про той післявоєнний період Марія Миколаївна Андрусик згадувала так: «Я виступала на базарській сцені у читальні на Шевченківське свято, будучи ученицею 6-го чи 7-го класу. Декламувала уривок з поеми «Наймичка». Слухаючи мене, люди в залі плакали. Вони ж знали, що моя тодішня доля чимось подібна до долі того маленького Марка, що його немовлям знайшли під тином і пригріли в себе дідусь і бабуся. У 1940 році енкаведисти арештували мого батька, а через рік померла моя мати. Залишилася я лише з дідусем і бабусею, під їхньою опікою в тяжкі роки. Наша хата за крок землі від читальні. Від дитячого віку до дівоцького й дальше я від неї не відступала і надивилася там на багато дечого, особливо любила українські вистави. І тепер вони ніби перед моїми очима: «Назар Стодоля», «Бондарівна», «Дай серцю волю…», «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сватання на Гончарівці», «У неділю рано зілля копала…» Наші сільські актори грали в них. Михайло Мазур із «За води», західняк Хома, Заборнячка, яка згодом виїхала із села. Минулося, а з пам’яті не йде…»
І польський, і радянський режими були для України окупаційними, але заглушити повністю прояви української культури не змогли. Так часом довготривалі, жорсткі приморозки навесні ніяк не можуть спинити ріст молодої трави і відвернути появу перших квіточок. Такою квіткою, особисто для мене, стала постановка вистави «Наталка Полтавка» базарськими учителями. Петра у ній грав директор нашої школи, родом із села Звиняч — Василь Іванович Торончук, а Наталку — його рідна сестра, учителька Криволуцької школи. Та п’єса, вже не пригадую якого року, стала для села тріумфом української пісні, добірної, чистої, як золоте зерно, мелодійної української мови, краси дівочої, козацької і материнської душі. Проминули відтоді роки, вже і сцени тої в читальні нема, де яскравіло те мистецьке, невмируще диво, а воно досі в мене перед очима, й хто знає, може, його відблиск і вивів мене на учительську дорогу?
Лише стара читальня пам’ятає про це. Тільки мовчить, не може сказати і дочікується закінчення свого віку. Сумно нам усім в селі буде без неї.
Іван ГУЛЕЙ,
вчитель історії.
с. Базар — м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте