Уже скоро виповниться чверть століття нашій незалежності, а у Верховній Раді досі немає єдності. Кожен має свою правду і ніяк не поступиться нею заради загального блага. Цей гонор шкодить побудові незалежної держави. Невже так важко зрозуміти, що в світі з нами рахуватимуться лише тоді, як держава наша буде сильною. І досить уже вислужуватися перед чужинцями, як це робить частина наших депутатів. Поважають тільки тих, хто боровся і бореться за свободу свого народу, хто — кожен на своєму місці — відстоює і будує незалежну державу.
Дуже важко переконувати в цьому людей, які душею і серцем й досі залишаються в Радянському Союзі. А якщо людина з радянським менталітетом при посаді, хай навіть найменшій, то перетворюється на маленького царка, якому все дозволено, навіть не виконувати закон. Звикли, що треба служити державі, а не людині, вважають, що з нею можна і не церемонитись. Як кажуть в народі: не так страшні пани, як підпанки.
Важко піддається реформам комуно-феодальна система. Не розуміє чиновництво, що любов людини і держави має бути взаємною. Звісно, ніколи не було, та й не буде, так, щоб усі жили однаково. Завжди люди розумової праці були біднішими, ніж комерсанти та підприємці. Хоч, за великим рахунком, розумова праця має вирішальне значення для розвитку держави. Де нині той розум, той геніальний реформатор, який би вивів Україну з кризи?
Російська пропаганда весь час трубить про якусь велич Росії. А та «велич» — атомна зброя. Але, по-перше, її створення — результат праці всіх колишніх республік СРСР, а не тільки Росії. А, по-друге, чомусь сирійські біженці тікають від війни не до Росії, яка нібито їх нині захищає, а в Євросоюз. Великі держави, якщо вони справді великі, мають нести людям мир, а не війну. Росія ж, забувши про свій підпис під Будапештським меморандумом, який гарантував Україні захист її територіальної цілісності за відмову від атомної зброї, пішла на нас війною. Ще й виправдання придумала — захист російськомовного населення. Але від кого? У таких умовах, як перебуває російськомовне населення в Україні, українці в Росії ніколи не були. Їх там завжди утискали й утискають. А потім, хіба можна у ХХІ столітті вирішувати гуманітарні питання танками і «градами»?
Вважаю, що нині в Україні гостро стоїть проблема кадрів. Не стає, на жаль, молодих кваліфікованих фахівців у всіх сферах — з іншим світоглядом, ніж у старшого покоління, з бажанням вірно й жертовно служити рідному народові. Радянська система довела злодійство, яке чомусь називають корупцією, та брехню до досконалості. Нашим народом поганяли чужинці, утискаючи в правах, а тепер поганяють свої пани, дублюючи колоністів. Це відбувається тому, що в їхніх серцях нема вогника державності та любові до своїх співвітчизників і Батьківщини. Матеріалізм запанував повсюдно. На мою думку, в усьому повинна бути міра. Бо як показують на телеекрані статки якогось чинуші, сум огортає: на маленьку родину по кілька квартир, машин, дач. Та ж із собою на той світ ніхто ще нічого не забрав і не забере.
А народові — лише обіцянки, які ніхто не виконує. Та люди вже розуміють, що порожня бочка гучить, а повна — мовчить, і бачать, хто словом так і сяк, а ділом ніяк. Та все ж порожні обіцянки в багатьох людей породжують зневіру. А коли є зневіра і дух людини вагається, то її можна схилити в будь-який бік. Зневіра — на руку нашому ворогу, не забуваймо про це.
Я дуже вірю, що ці нелегкі часи минуться і перемога буде за нами, бо ми йдемо відкритим і чесним шляхом. Як писав наш геній Тарас Шевченко: «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою». Український народ завжди був волелюбним і в найважчі часи не втрачав прагнення до волі. Тому й новітнім нашим ворогам не вдасться його зламати. Це довели своєю жертовністю молоді українці на Майдані, а нині роблять це на сході України, закривши нас своїми грудьми від зловісного ворога. Так було і так буде. Україна неодмінно буде вільною.
Петро ШМІГЕЛЬСЬКИЙ
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте