Попри війну на Донбасі, в Україні іде ще й інша війна — духовна. І в ній, як не прикро, часто перемагають представники Московського патріархату за підтримки нашої, нібито української, влади. Я вже якось писала, що сільський голова Колосової одноосібно дала дозвіл на приватизацію сільської церкви промосковському священику. І ні прокуратура, ні суди не можуть відмінити цієї фейкової «приватизації». Щось подібне відбувалося і відбувається у Катеринівці нашого, в с. Кутах Шумського районів та у Птичій на Рівненщині. Мешканці останньої відстояли своє право мати Українську церкву (не за назвою, а за змістом), але тепер загони добровольців цілодобово охороняють свою святиню від нападу промосковських церковників.
Українських активістів представники Московського патріархату переслідують, проклинають, плюють в обличчя, кричать: «Щоб ви подавились своєю Україною». Про таких ще Симон Петлюра сказав: «Не такі страшні російські воші, як українські гниди». Коли один з активістів с. Кутів процитував цю фразу, його потягли до суду за нібито заклики до «тероризму». Вислови ж про те, щоб ми «подавилися Україною», чи оцінку предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Онуфрія, що «голод — это было вразумление, усмирение со стороны Господа» — залишаються непоміченими. «Не помічають» і того, що Святе Євангеліє українською мовою засуджують і викидають під шафу, як було в одному із сіл нашого району. І після цього ця церква іменує себе Українською православною, не вказуючи патріархату (Московського), до якого належить.
Про російську пропаганду та «українські» церкви Московського патріархату я писала Президентові України. Розповіла йому, що все більше парафіян Московського патріархату бажають вирватися з нього і мати свої справжні українські церкви, але зустрічають шалений опір промосковських батюшок, які під виглядом «паломників» звозять найманців, підкупляють посадовців, заднім числом оформляють приватизацію храмів, церковних земель. І цьому нічого не можуть вдіяти ні місцева влада, ні прокуратура. Я просила Петра Олексійовича відстояти УПЦ Київського патріархату перед Вселенським патріархом, сприяти об’єднанню українських православних у єдину помісну церкву. З адміністрації Президента відповіли, що мої пропозиції будуть прийняті до уваги. Дай-то Боже, щоб це були не лише слова. Мені ще дуже хотілося б на своєму віку (а незабаром уже 70) дочекатись єдиної української православної церкви — без розділення, протистояння і ворожнечі. Тому й пишу до високопосадовців, намагаюся достукатися до свідомості владоможців.
Крім запитів і звернень у державні інстанції, підтримуємо зв’язки не тільки з активістами Колосової чи Катеринівки, а й з іншими громадами Шумського, Збаразького та інших районів нашої, а також Рівненської області. Підтримуємо одні одних морально, допомагаємо по можливості. Так, колосівчани поки що не змогли добитися правди у судах, в адміністраціях, то обладнали під храм новозбудовану хату, в якій ще ніхто не жив. І дякувати Богу, різдвяне богослужіння відбулося в теплому, гарно обставленому всім потрібним, освяченому приміщенні, а не на замерзлій зимовій площі біля каплички. Із церковним обладнанням, іконами, підсвічниками, килимовими доріжками, кадильницею, партитурами богослужбових піснеспівів, колядок допомогли колосівчанам церковні громади Шпиколосів, Горинки, Кунинця, Вишнівця та добровільні жертводавці. Люди прийшли у вишиванках, колядували. Таке свято було в їхніх душах. Якщо прихильники Московського патріархату гуртуються, щоб їздити під адміністрації протестувати, нарікаючи на якісь утиски, бити, проклинати представників Київського патріархату, то українські парафіяни об’єднуються для добра, справедливості, любові, миру. Вони прагнуть здобути помісну Українську православну церкву, славити Бога зрозумілою кожному мовою. Усі свята вони молились, колядували і вірили, що Всевишній почує їхні молитви і дарує їм те, про що вони просять. Бо не може бути так, щоб церква, яку будували всім селом усі парафіяни, а не одна людина, належала меншості, а більшість змушена проводити Богослужіння у зовсім не церковному приміщенні. І як так може бути, що на всіх рівнях твердять, що церква у нас відділена від держави, а тим часом державні установи так легко вирішують питання церковної власності?
На моє переконання, нашому Президентові не слід відмежовуватися від проблем церковного життя і сказати своє вагоме слово на підтримку Київського патріархату, в якому вже понад 20 мільйонів вірних, і робити кроки до його визнання вселенським православ’ям. Думаю, у глави держави є такі можливості.
Надія ЗАХАРСЬКА
с. Горинка Кременецького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте