— Поглянь, Тетяно, скільки карасів я приніс! — господар задоволено потер руки і висипав у ночви улов. На риболовлю він їздить щодня. Ще на світ не благословляється, як відв’язує свій човен і веслує в рибні місця Бурчака.
…Поки дружина чистила рибу, Андрій подоїв корову і відігнав до череди. Це такий звичний, щоденний для їхньої сім’ї ритуал. Після сніданку, орендувавши в сусідів транспортного човна, подружжя взялося перевозити з протилежного берега сіно. Човни в їхньому селі є мало не в кожного господаря — ними пливуть не тільки на сінокосні луки, а й до Оржиці — сусіднього райцентру.
Коли все сіно перевезли й склали в стіжок, присіли під хатою на лавочці відпочити.
— А давай, Тетяно, заспіваємо, — взяв люб’язно дружину за плечі і почав:
Любив тебе дівчиною я,
Люблю тебе молодицею.
Довго, довго буду ждати,
Поки станеш удовицею.
У чоловіків оксамитовий тенор вплелося соковите сопрано дружини — і попливла селом пісня, освіжаючи мелодією липневу спеку.
— Ця пісня мовби про нас написана, — мовив Андрій. — Мені вже й не вірилося, що колись ми будемо разом. Але згадував тебе часто. Молодшою була, то хоч іноді приїжджала до рідні погостювати, і могли ми тоді зустрітися, поговорити… А потім я багато літ нічого про тебе не чув, не знав — загубилися твої сліди там, на западній. (Так полтавчани називають наш західний регіон. — Авт.) Та на денечку серця однаково залишалася любов до тебе.
— Та ну тебе, старий! — м’яко штовхнула плечем чоловіка. — Що ти сьогодні про любов заговорив? Давай краще заспіваємо ще отієї:
Ішли воли із діброви,
А овечки з поля…
То була улюблена пісня співунки-самородка Тетяни. Потім вони ще довго співали і згадували, згадували і співали…
…Не вірилося-не снилося, що в рідне село Тетяна повернеться по сплині стількох років. А могла ще тоді, сімнадцятилітньою, переступити поріг цієї оселі на правах господині. Не судилося. Тоді не судилося, а ось тепер доля розвернула її човен проти течії і принесла назад до рідної пристані. Бо в житті й справді, як на неозорій ниві: не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Кохання ж кордонів не має, йому непідвладні історичні події, соціальний статус. Прийшла пора — кохати час.
У Таню Андрій був закоханий мало не з пісочниці — в дворі гралися разом. Захищав свою сусідку-красунечку від хлопчаків-хуліганів, якщо хтось із них намагався смикнути її за смолисті кіски.
З роками дитяче захоплення переросло в більш серйозні стосунки, бо в серці юнака було місце тільки для Тані. Вечорами закохані мережили босими ногами піщаний берег Бурчака і мріяли про спільне майбутнє.
Та не так сталося, як гадалося. У своїх багатодітних сім’ях Таня була найстаршою, а Андрій, за іронією долі, наймолодшим. Тож коли посватався хлопець до найстаршої, ніхто не питався, за ким її серце в’яне. Іди, мовляв, і не опирайся. Надто коли злидні зирять із кожного кутка голодними очиськами.
І поїхала Таня за своїм судженим-військовим. Закинула її доля в Західну Україну, де й загинув невдовзі чоловік. Згодом Тетяну посватав наш сільський парубок — і прожила з ним полтавчанка довгий вік.
Раптово, від зупинки серця, помер її другий чоловік Євстахій — і знову жінка зосталася сама. А через деякий час люди помітили на хуторі вдови якогось таємничого гостя.
— Та це мій двоюрідний брат приїхав погостити, — відповідала Тетяна допитливим сусідкам.
Та коли через місяць бравий дідусь знову господарював на обійсті — діватись було нікуди. Мусила розкрити всі козирні карти. А через тиждень зібрала сусідів-хуторян на прощальну вечірку. Дітей у Тетяни не було, тож нічого її тут більше не затримувало. І поїхали «молодята» на сьомому десятку літ у незвичайну весільну подорож — на рідну вітцівщину. У подорож в один кінець.
В Андрія на той час також уже померла дружина. Діти зі своїми сім’ями мешкали далеко від дому. Вони одностайно схвалили вибір батька.
Отак у парі, в мирі та злагоді дожило подружжя ген до глибокої старості. Нікому з нас Тетяна не розповідала, як їй велося за першим чоловіком, ніколи не ображав її другий. Ну а за третім вона в щасті купалася, як пиріг у маслі, — Андрій пилиночки з неї здував.
Жаль тільки, що доля поєднала цих людей не на світанку юності, а вже тоді, коли сонце їхнього життя хилилося до заходу. Та вони були щасливими, бо плин років не загасив у їхніх серцях ватру кохання. Своєю добротою, ніжністю і турботою Андрій компенсував коханій жінці літа, захмарені розлукою. Бо любов — то таки справді велика сила.
Мирослава СЕРЕДЮК
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте