Напевно, багато хто з нас чув про японське чи корейське «економічне диво», про розквіт економіки країн-«азійських тигрів». Нашій незалежності йде вже 25-й рік, але, на жаль, Україна не може похвалитися економічними успіхами. Хоч азійські держави здійснювали економічний прорив лише за десять років.
До речі, і європейські держави, що перебували до 1990 року під впливом СРСР, пішли в економіці далеко вперед (погляньмо, наприклад, на сусідню Польщу). То що, ми справді народ, який не здатний ні побудувати державу, ні розвинути економіку? В не такому вже й далекому 2007 році наші недруги назвали з трибуни ООН Україну і ще декілька держав «державами, які не відбулися». Зробили цю заяву, до речі, не росіяни, які щоденно твердять про Україну як «недодержаву», якій не місце на політичній карті світу.
На жаль, від теперішньої української економічної скрути, недолугих дій наскрізь злодійкуватої влади, безкінечної війни на Донбасі, незрозумілих для нормальної людини «мінських домовленостей», згідно з якими наших воїнів щоденно обстрілюють, а вони гинуть, зазнають поранень, але не мають права завдати удару у відповідь, у багатьох людей опускаються руки, а серця багатьох українців небезпідставно переповнює зневіра.
А, втім, один з найбільших економічних проривів за всю історію людства стався саме в Україні. І ми як нація маємо всі підстави пишатися власним «економічним дивом».
У 1913 році Україна в складі Російської імперії була головним товаровиробником як продукції рослинництва і тваринництва, так і промислової. Саме з України царська Росія експортувала у світ більшу частину свого товарного зерна, всю олію, масло, м’ясо, яйця, мед, цукор, картоплю та інші овочі, фрукти, спирт. З України на зовнішні ринки вивозили величезну кількість тканин, шкіри, вугілля, залізну руду, будівельні матеріали, метал, продукцію металопереробки. На жаль, через визискування народу російськими капіталістами українці не користувалися валютою, яка в той час золотим дощем сипалася на Російську імперію.
Але 1914 року вибухнула Перша світова війна. Мільйони українських чоловіків, передусім селян, були мобілізовані на фронт. Такий відплив робочої сили із села не міг не позначитися на продуктивності праці в сільському господарстві та харчовій промисловості — основі економіки тогочасної України. До цього мусимо додати, що за період з 1914 по 1917 рік війна забрала життя близько мільйона солдатів-українців.
На жаль, це були тільки «квіточки». Якщо Лютнева революція в Росії сприяла українському національному відродженню та початку розбудови держави, то після жовтневого перевороту 1917 року більшовицька Росія стала смертельним ворогом України. На території величезної колишньої імперії спалахнула найкровопролитніша в історії людства громадянська війна. Поруч із нею тривала жорстока війна між УНР та більшовицькою Росією.
Це криваве лихоліття закінчилося в 1921 році не лише поразкою УНР. Промисловість була геть розорена. З 11 тисяч промислових підприємств, які тоді працювали на території України 1921 року зосталося лише 2,5 тисячі. Найбільших втрат зазнали вугільна, металургійна, машинобудівна, цукрова, олійна та соляна галузі, занепало виробництво тканин. Величезних людських втрат і руйнування господарства зазнало українське село, яке до того ще й добивала політика «воєнного комунізму». Продрозверстка додушувала слабкі паростки економіки.
Втрати України в Першій світовій і наступних війнах з Росією, Польщею, безкінечних внутрішніх конфліктах економісти оцінюють у десять мільярдів золотих рублів Російської імперії зразка 1913 року. А це щонайменше 300 мільярдів доларів у сучасному перерахунку.
До цього додаймо жахливий голод, що охопив південь України в 1921—1923 роках і забрав два мільйони життів. Бо більшовицька влада, ледь утвердившись в Україні, не надто поспішала прийти на порятунок українським селянам. Економічні ж збитки сягнули десятків мільярдів доларів у сучасних цінах. Здавалося б, після такого розору економіки та багатомільйонних людських втрат потрібен тривалий період, аби відновити страчений потенціал. Як ви гадаєте, скільки років?
А тут я вас, дорогі українці, щиро подивую. Вже в 1925 році (!) Україна відновила свій сільськогосподарський потенціал довоєнного періоду. А 1926 року її промисловість повернулася на рівень 1913 року. Благаю, прихильники комуністів та радянської влади загалом, не приписуйте цей факт як заслугу щойно народженій у 1922 році червоній імперії під назвою СРСР. Бо, наприклад, ні Російська Федерація як союзна республіка, ні сам СРСР як держава в 1939 році (!) ще не вийшли у випуску промислової продукції на рівень 1913-го. Про жахливий стан сільського господарства після сталінської колективізації нічого й мовити. Тому є всі підстави вважати бурхливе економічне зростання в період 1921—1926 років суто національним «економічним дивом».
А тепер розглянемо причини цього розвитку. Звичайно, це зміна економічної політики. Московські комуністи скасували продрозверстку і повернулися до ринкової економіки не тому, що були такі розумні чи добрі. Їх змусила ситуація, адже, перемігши в громадянській війні, влади вони не втримали б. Держава ввела податки, які стимулювали розвиток, створила умови для швидкого розвитку малих і середніх підприємств та залучення в економіку іноземних інвестицій. Економічному розвою сприяла мінімальна корупція, а також те, що комуністи не пхалися в економічні справи. Ще в 1922 році в червоній імперії ввели тверду валюту — золотий червінець (десять золотих рублів). З 1924 року він потрапив у загальний обіг, бо до цього був лише платежем для розрахунків між державними підприємствами. Тобто в державі були чотири потрібні речі: невтручання в економіку, тверда валюта, сприятлива для малого й середнього бізнесу податкова система, мінімум корупції.
А далі все залежало від людей, їхньої працелюбності й ініціативності. І український народ сповна проявив ці якості. Бо ж в однакових економічних умовах українське село стрімко розвивалося, а російське, наприклад, чомусь ні.
Чи можемо говорити про те, що якщо в Україні держава створить подібні економічні умови, то можна буде очікувати сучасного українського «економічного дива»? І так, і ні.
Головна причина «ні» в тому, що управлінського монстра, який нині діє в Україні, реформувати неможливо! Тільки демонтаж, який слід починати з фундаменту. А фундамент — це передача максимальної частини повноважень і грошей органам місцевого самоврядування. Далі — знищення насадженого Росією корупційно-мародерського ланцюжка «відкатів». Ми мусимо вивести місцеві суди, поліцію, прокуратуру з підпорядкування Києву і передати право вибору місцевих суддів, прокурора та начальника місцевої поліції громадянам на місцях. Нам кажуть, що вони до цього не готові. Та це від лукавого. Наші можновладці просто не хочуть втрачати грошові потоки, які нині висмоктуються з периферії та добивають її економічно. Бо якщо ми можемо обирати Президента, народних депутатів, то чому не можемо серед юристів-професіоналів обрати суддю?
Друга причина «ні» — ми самі. Бо чи готові ми працювати так важко і, головне, високоякісно, як це робили українці в далекі 20-ті роки минулого століття? Особливо тепер, коли мільйони найкращих, найпрацьовитіших, найініціативніших витіснені владою на роботу за кордон.
Далі. Чи готові сучасні селянки не знімати вершки з молока перед продажем, як це робили селянки 20-х? Тепер це масове явище. Чи готові наші м’ясопереробники виготовляти ковбасу з м’яса, не додаючи до неї туалетного паперу? Адже, наприклад, на Черкащині в 1926 році в споживчих сільських кооперативах виготовляли 80 сортів ковбаси. Без хімічних консервантів! А в Україні нині є бодай один м’ясокомбінат, здатний запропонувати покупцеві стільки сортів ковбаси?
І ще. В першій половині 80-х в українському селі був освітній бум. Школу і вчителів шанували в народі. Теперішню ситуацію ми чудово знаємо: школа і вчителі — не авторитети. Але хто в цьому винен: народ чи величезна кількість українських педагогів, котрих на гарматний постріл не можна підпускати до дітей? На жаль, обидві сторони.
Та «українське диво» все ж можливе. Тільки йти до нього треба 10-12 років. У разі створення державою належних передумов для розвою економіки та нашої загальної поваги до освіти, кваліфікації, чесної та високоякісної праці. Іншого поки ніхто не придумав. Так що наша доля — в наших руках. Головне — віра в себе та свій народ.
Ярослав БОРСУК
м. Підгайці
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте