Цілком погоджуюсь із Ганною Курчак з Білої Чортківського району («Наш порятунок — в єдності», «Вільне життя плюс» за 13 січня): наші владоможці не державу будують, а вдовольняють свої інтереси. Усім дійсно треба думати не про себе, а про нашу знедолену Україну.
Ми звикли критикувати своїх керівників і, очевидно, є за що. Але ж треба подивитись і на себе: а які ми? Якби дірвались до державного корита, то теж гребли б усе під себе. Така вже ментальність. Не кажу, що всі, але таких багато. Мені вже за сімдесят, тож бачив у цьому житті багато. Одні били себе в груди і присягались перед Господом, що, потрапивши на керівні посади, служитимуть людям і нічого до рук не прилипне. Та як тільки отримали бажане, одразу ж забували про свої обіцянки. Жадібність перемагала і клятви, і чесне слово.
Інші нічого не обіцяли, та добившись посад, одразу впрягалися в плуга і сумлінно працювали. І вже з іншого боку нарікання. Мовляв, дивись, дивись, який чесний, сам не живе й іншим не дає. Що, може, неправду кажу? Чесних людей у нас не вміють шанувати, роблять їм всілякі прикрощі, підстави.
Чому так пробуксовує рух України вперед? Погоджуюсь із Ганною Курчак: та тому, що немає єдності. Як ті Лебідь, Рак та Щука, кожен тягне державного воза в різні боки.
Мені подобається, що «Вільне життя плюс» дає можливість висловитись різним людям, співставити свої думки з їхніми. І водночас газета тримається, я б сказав, золотої середини й здорового глузду: нікого не ображає і не піддається критиці з боку політичних опонентів. Я коли її читаю, то вірю надрукованому, бо там живе дух вільного життя, дух нашої української правди.
Належу до оптимістів. Вірю у добре майбутнє України, в її поступ. Ми ж таки й щось вже зробили за роки незалежності. Кожний на своїй драбині, щабель за щаблем, потроху піднімаємось, не стоїмо на місці. Попри всі труднощі, пхаємо вперед свого важкого плуга по рідній землі, хоч та оранка й не була такою доброю, як нам би хотілося. І скиби не рівні, і подекуди залишились острівки байдужості та недбалості. Але ми все ж вперто йдемо і це, вважаю, найголовніше.
З найщирішою повагою за це до України та її народу —
Тарас ОКШИНСЬКИЙ
с. Мирне Підгаєцького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте