Вже минає 30 років від великої катастрофи на Чорнобильській АЕС. Ця техногенна аварія сколихнула весь світ, тисячі ліквідаторів віддали своє життя при гасінні четвертого реактора. А що ж про потужний викид вже немирного атома знали тернополяни та жителі області?
«…Пам’ятаю, що перед тим, як мене виписали із пологового, випав сніг (бо 7 квітня 1986 року в мене народився син Андрійко). Але вже через кілька днів різко потепліло, за вікном була дуже гарна погода. Через це вирішила поїхати із дітьми (Оксанка та Андрійко) в село (Хоростець, що в Козівському районі), щоб вони більше часу проводили на свіжому повітрі, а також бачились зі своїми дідусем та бабусею. Та й Оксанка могла вже допомогти мені приглянути за своїм меншим братом. Цей час дуже запам’ятався мені, бо тоді пеленки на дворі сушили (погода ж дозволяла), вже почала брати дитину на вулицю, донька в платтячку бігала по подвір’ї.
А вже приблизно 27 або 28 квітня я перший раз почула про аварію на АЕС. Про це розповіли мені батьки, які працювали на той час в с. Августівка. Їм же повідомили люди, які прибули із Чорнобиля. Тоді почали евакуйовувати жителів Прип’яті. Саме люди перші почали розповсюджувати інформацію про трагедію та про те, наскільки шкідливими є атомні викиди, вони нам пояснили, що потрібно по дворі ходити менше, не знаходитись багато часу на сонці, проводити вологе прибирання, не сушити речі на вулиці.
Односельчани та і я до кінця не розуміли масштаби цієї аварії, бо ж ні по телевізору, ні по радіо інформацію ніякої не було. І хто б міг подумати, що сталась така трагедія? До речі, тоді, 1 травня, людей ще й «повиганяли» на парад. І лише через кілька днів офіційно повідомили про аварію на Чорнобильській АЕС», – розповідає тернополянка Мирослава ДУДАР.
Як бачимо, радянський союз неабияк «піклувався» про життя кожного громадянина. Але ж не нам судити, адже для можновладців, як завжди, пріоритетним був саме імідж держави на світовій арені, а не доля простої людини. Насправді, суспільству потрібно доносити правду вчасно, бо авторитет, навіть такої великої держави як СРСР, не був настільки важливим, як тисячі ні в чому невинних жертв.
Іван УРМАНЕЦЬ,
студент ІІІ курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте