Поскільки я чоловік, та ще й не росіянин чи мусульманин (пам’ятаєте знамениті бороди російських бояр та святу для кожного правовірного бороду пророка?), тож мушу, принаймні раз на тиждень, але голитися. А щоб поголитися, слід мати бритву. Поскільки Україна енергетично залежить від Росії, а я патріот, то електробритвою ніколи не користувався. Бо принципово вирішив: Путін на мені заробляти не буде. Тому користуюся простою бритвою. А до неї потрібні леза. Звичайно ж, використовую одне лезо довго. Аж поки воно не нагадує знамениту радянську «Неву», яку іноді небезпідставно порівнювали з рейкою.
Коли кінцево затупилося останнє лезо, я несміливо почвалав по коробочку нових. Несміливо, бо востаннє купував леза, коли «зелений» був по вісім гривень. А тепер множте на чотири. Але…
Глянув я на ціну коробочки облюбованих мною лез «Жилетт» — і остовпів. Виросли ж вони в ціні нівроку. Та що порадиш, коли в Україні вміють робити ракети, але таку високотехнологічну річ, як леза, ще не вміють. Доводиться брати леза західного виробництва. Хоч мій приятель каже, що до Заходу ці леза мають дуже опосередкований стосунок. На його думку, їх китайці збирають на американських смітниках, у Китаї пакують, доправляють до нас, а вже десь в Одесі в підвалі заточують — ось і маємо «Жилетт» для українського споживання.
Купувати одразу я не наважився, тому вийшов з магазину, сів на лавочку й задумався. Перед Шекспіровим Гамлетом стояло важке питання: бути чи не бути? Переді мною не легше: голитися чи не голитися?
Поскільки голитися дорого, я вирішив пошукати для себе переваги від наявності бороди. Пригадав один епізод з дитинства — і мене осяяло. Та я ж на бороді ще й чималі гроші заробити можу!
Але спочатку про мою дитячу пригоду. Коли я вчився в четвертому класі, то вибив сніжкою вікно в школі. Випадково, звісно. Просто ми із хлопцями на великій перерві вирішили позмагатися, хто з нас найвлучніший. Тому наліпили сніжок і з десяти метрів вирішили цілити в раму вікна. За жеребком мені випало кидати першим.
Та в раму я не влучив. Прямо в скло. Воно лише жалібно дзенькнуло. Хлопці негайно щезли. Наче шапки-невидимки одягли. Я ж на мить розгубився. І цієї миті вистачило, аби мене впіймала вчителька. І повела в учительську.
В учительську я йшов ватяними ногами, картаючи себе за те, що вв’язався в це дурне змагання. А ще як пояснити цим дорослим: я просто не знав, що скло таке крихке. На відміну від куди твердішого татового паска.
Та коли ми ввійшли в учительську, я одразу про все забув. Бо зустрівся з поглядом Карла Маркса на портреті. Він дивився на мене так пронизливо, що мене ніби паралізувало. Знаєте, в нас удома на образі Бог теж із борідкою, але його я зовсім не боявся. Мені здавалося, що Бог дивиться на мої дитячі витівки з легким сумом, але поблажливо. Та й пальцем кивав на мене так само, як мама. А ось гострі очі творця наукового комунізму, а особливо його розкішна борода наче казали мені: все, знищувачу соціалістичного майна, гаплик тобі! І чекає тебе не татків пасок, а далека дорога, причім аж ніяк не в плацкартному вагоні.
Я уявив собі, як у благенькій синій формі та шапці-вушанці рубаю нашою сокирчиною здоровенного кедра десь під Красноярськом, і з моїх очей градом потекли сльози.
Що було далі, я не пам’ятаю. Бо до тями прийшов аж у кабінеті шкільної медсестри. Там біля мене воркували перелякані медсестра і моя класний керівник. До реальності мене привела наша добра Марія Петрівна за допомогою цукерок «Дюшес». Вона й повідала мені, що в учительській я ні на чиї слова не реагував, лише безтямно дивився на портрет Карла Маркса, рюмсав і ридав у два струмки. Виявляється, я не кліпнув навіть тоді, коли директор махав мені рукою перед очима. Іван Максимович настільки злякався за мене, що звелів не розповідати моїм батькам про мою прикру пригоду, а завгоспу наказав негайно вставити скло.
Так я не лише уникнув домашнього покарання, а й отримав такий страх перед бородатим Марксом, що до закінчення школи поводився добре і що жодного разу не потрапив у вчительську.
От я і вирішив: запущу бороду та запропоную свої послуги нашій містечковій школі. Буду щось ніби наглядачем за дисципліною на перервах. Бо й педагоги, і особливо батьки скаржаться, що діти чергових учителів не бояться, гасають на перервах, як навіжені. От і падають, розбивають лікті, коліна й навіть носи. А як побачать мою бороду «а-ля Маркс», то ходитимуть у мене на перервах стройовим кроком, як перші піонери. В школі 500 учнів, а я не жадібний. Попрошу лише по 10 гривень на місяць з однієї дитини. Хто з батьків пошкодує таку дрібничку за здоров’я та безпеку нащадків? От і матиму зарплату не таку, як у нас на заводі, що вже на ладан дише і де зарплата буває лише два рази на рік, як велике свято, ніби Різдво та Великдень.
А ще, коли борода сягне довжини у півтора метра, я метр відріжу і продам купцям волосся. Теж копійка буде, і чимала.
А ви ще й кажете: і яка то людині користь від бороди?
Ярослав БОРСУК
м. Підгайці
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте