Він ще міг жити й зіграти багато ролей та зняти фільмів. Прикро навіть не те, що його вже нема, а що пішов із життя так рано. Бо що для творчої талановитої людини 46 років? Сам розквіт, коли розкриті усі таємниці ремесла, коли є визнання і твоє ім’я вже щось говорить людям. Тільки живи і працюй. Але не судилося… Ще одна потужна українська зірка згасла на злеті, як багато до нього і після нього. Така вже, видно, карма національних світочів у підневільній країні.
l Народився Іван Миколайчук 15 червня 1941 року в селі Чорториї Кіцманського району Чернівецької області в сім’ї, де було 13 дітей (дехто з Іванових братів і сестер ще й досі там мешкає). У його батьківській хаті та на дерев’яному приміщенні школи у Брусниці, яку закінчував майбутній актор і режисер, нині облаштовані музеї І. Миколайчука. Навчався в театрі-студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Там знайшов свою половинку, свою Марічку — акторку Марію Карп’юк. Відтак навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва імені М. Карпенка-Карого (майстерня В. Івченка).
l Студентом Миколайчук дебютував у фільмі «Двоє», що був курсовою режисерською роботою Леоніда Осики. А на другому курсі актор отримує одразу дві знакові ролі — молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» режисера Володимира Денисенка та Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова. Знімався в них одночасно і при тому продовжував навчання. Обидві кінострічки вийшли на екрани в 1964 році та принесли Миколайчуку загальне визнання і славу. Особливо «Тіні забутих предків». Подумати лише: він ще тільки через рік після прем’єрних показів фільмів закінчить інститут, а в його доробку уже дві таких потужних роботи. Недарма ж Сергій Параджанов назвав Миколайчука «національним народним генієм» рівня Олександра Довженка.
l Виявляється, у «Тінях забутих предків» Іван Миколайчук міг і не зіграти. Коли прийшов на знімальний майданчик, всі ролі вже були затверджені. Зокрема, Івана Палійчука мав грати відомий на той час московський актор Геннадій Юхтін. Миколайчука ж дуже рекомендував його вчитель Віктор Івченко. Параджанов для годиться доручив операторові фільму Юрієві Ільєнку зробити суто формальні проби, а сам пішов з павільйону. Про те, що було потім, ось як згадував режисер: «Я не чекав чогось особливого… Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!» Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Така чистота, така пристрасть вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор». Тут же, на знімальному майданчику, Миколайчук отримує головну роль у стрічці. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні світу та увійшли до Книги рекордів Гіннесса.
l Іван Миколайчук багато знімається. Моє покоління ще пам’ятає його фільми того періоду: «Гадюка», «Комісари», «Бур’ян», «Помилка Оноре де Бальзака», «Анничка», «Камінний хрест»… Грав він і в кіноепопеї «Визволення». А в 1970-му на екрани виходить ще один знаковий для Миколайчука фільм — «Білий птах з чорною ознакою». У ньому він, окрім актора, стає ще й сценаристом. Стрічка здобуває Золотий приз на Московському міжнародному кінофестивалі. Її охоче показують на Заході, де вона теж збирає нагороди і примножує симпатії до українського актора.
l А в Україні для нього настає чорна смуга. Вона почалася ще з «Аннички», коли актора звинуватили в націоналізмі. Він спалахнув, почав пояснювати різницю між націоналізмом і патріотизмом. Закінчилося все доносом у Київ і тавром «людини ворожої ідеології». А «Білого птаха…», попри всі його міжнародні відзнаки, взагалі сприймають мало не випадом ворожих націоналістичних сил. Миколайчуку не раз доводилося пояснювати свою позицію у відповідних інстанціях. Під заборону до показу на тривалий час потрапляють «Тіні забутих предків». Фільм Бориса Івченка «Пропала грамота», в якому Іван Миколайчук грає колоритну роль козака Васила і стає фактичним співрежисером, теж лягає на полицю. Впродовж п’яти років за наказом партійного керівництва прізвище актора викреслюють із більшості знімальних груп. Це при тому, що режисери хотіли бачити його у своїх фільмах.
l Прорив настає в 1979-му. Секретар з питань ідеологічної проботи Харківського обкому КПУ Володимир Івашко вибиває дозвіл Миколайчукові на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». У ньому він виступає сценаристом, режисером, актором і… композитором. Фільм мав гучний успіх і став справжнім вибухом в українському кіно. На Всесоюзному фестивалі у Душанбе його відзначили призом «За найкращу режисуру». У 1981-му виходить ще один фільм режисера Івана Миколайчука — «Така пізня, така тепла осінь». Згодом він створює сценарій картини «Небилиці про Івана», готується до її зйомок, але важка недуга 3 серпня 1987 року обриває життя цього Білого птаха українського кіно. Йому було від роду лише 46…
l У творчому доробку Івана Миколайчука 34 ролі в кіно, дев’ять сценаріїв та дві режисерські роботи. Його називають аристократом духу, блискучим самородком, душею українського поетичного кіно. Багато хто вважає його найвидатнішим актором українського кіно. Але за життя йому навіть не присвоїли звання народного артиста, а Шевченківську премію присудили вже після смерті. Тепер для нього просять у Президента звання Героя України. Миколайчуковим ім’ям названі астероїд, вулиці різних міст. Та головне, його пам’ятає і любить народ, що дав йому свою душу. Ось як характеризує актора жителька Криворівні, господиня хати-музею фільму «Тіні забутих предків» Ганна Коржук: «За Миколайчука ліпше не говорити, бо це була людина з надто великої букви, що ми такої букви навіть не маємо»…
Підготувала Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте