Одного січневого дня далекого 1974-го я зраділо взяв у руки районку зі Зборова, де з’явився перший мій вірш. Це стало подією для мене, тодішнього учня залізцівської десятирічки. Вже значно пізніше дізнався, що посприяв публікації поет Григорій Радошівський, який працював у редакції відповідальним секретарем і готував до друку літературні сторінки. Досі не можу втямити, як зумів він побачити щось варте уваги в неоковирних рядках школяра.
Ми вперше зустрілися пізніше. І знову дивувався, як Григорій Якович, плекаючи молодь, закохану у слово, делікатно підходив до кожного. Ніколи не робив акценту на винятковості власної персони. Хоч міг би, й ми, молоді, нітрішки не здивувалися б.
Чому воно було так? Важко однозначно відповісти. Може, винуватою стала надзвичайна тактовність? Може, в генах «говорило» родинне виховання? А може, це його зовсім не цікавило, бо жив новими образами й не хотів випливати з їхнього нурту? Хтозна, хтозна. Мимоволі про це думалося, коли вкотре перечитував колективний збірник «Яблуневий цвіт» з його поезіями. До речі, вони сусідували з віршами Євгена Гуцала, Романа Кудлика, Івана Гнатюка, Романа Лубківського, Богдана Стельмаха, Ігоря Нижника, Євгена Титикайла… Відчував свіжість образів мови, коли перечитував його першу поетичну збірку «Квіти на постаментах». І дуже жалкував, що на шпальтах періодики так рідко з’являються нові твори талановитого зборівчанина (чи не тоді мене примагнітили неологізми та маловживані слова «Ми з роду і племені житичів». Оте слово «житич» почув уперше, й воно ще досі живе в мені).
***
Потім був період, коли ми зустрічалися щодня. Сприяло цьому те, що після закінчення Львівського держуніверситету три роки газетярував у Зборові, вибравши районку, яка дала путівку у журналістське життя. Мене дивувало його вміння з-поміж безлічі фактів виокремити найцікавіше, влучно та просто описати все. І чого там гріха таїти, злився, коли він креслив мою писанину, нещадно виполюючи з речень словесну велемовність. Що вдієш: мною тоді керував юнацький максималізм, що велів у багнети сприймати редакційну реальність. Та з часом ця злість зникала, як з білих яблунь дим. Чи не тому, що тоді ж виробив у собі звичку порівнювати надруковане та написане? І справжнє диво! Подумки завжди погоджувався із втручаннями Григорія Яковича, бо текст тільки вигравав. Напевне, схожі відчуття переживали Леонід Білик та Зіновій Фрис — тодішні молоді журналісти зі Зборова. Про щось подібне розповідав мені й письменник Олександр Астаф’єв, який свого часу теж газетярував із Григорієм Радошівським.
…Спомини про ті часи нерідко приходять до мене. І пригадую не тільки про вищезгадане, а й про теплі слова на адресу Григорія Яковича від поета Бориса Демківа, археолога та мистецтвознавця Ігоря Герети, поета, журналіста і громадського діяча Михайла Ониськіва, журналіста й письменника Богдана Грабовського, фотомайстра Василя Балюха, які неодноразово чув від них у ті часи. Бо їх теж зачудовувала його залюбленість у слово.
***
А цей спогад стосується літ після проголошення незалежності України. Якось у 1994-му блукав книгарнями Тернополя. В одній увагу привернула книжка «Біль перебитого крила» Григорія Радошівського. Відразу взявся перечитувати поезії. «Простуджені діти бігли в ліси, вертались сиротами в покару. Тату, таточку, ти ж просив калинового відвару». І ловив себе на думці, що стиль доробку мого краянина вигідно вирізняє його на тлі прісномовності багатьох віршарів. Свіжість і оригінальність слів вражали. А ще не міг не захопитися незаштампованістю і образністю мислення.
Про це і згадав у відгукові про книжку на шпальтах обласної газети «Свобода», в якій працював. Писав його кілька вечорів. Дуже переживав, що написане вийшло розлогим, бо вмістило не тільки думки про книжку, а й спогадання про її автора. І, зрозуміло, радів, коли ота писанина з’явилася друком, зайнявши 75 відсотків великоформатної шпальти.
Чи не вперше тоді розповів, що передмову до видання написав відомий поет Іван Гнатюк, з яким хлопцеві з південноволинського села Радошівка довелося мучитися в одній камері тюрми в Кременці перед етапуванням у сталінські концентраки. «То весна, Іване, то весна… Є ще мить, Ми падаєм в обійми». На жаль, невпинна течія часу не зберегла для мене ту газетну шпальту. Пригадую лишень, що в публікації були й розмисли про те, що перепоною для входження у велику літературу були каторжанська епопея та злість доморощених заздрісників. Висловлював думку, що вже ніколи не повторяться чорні ночі.
…Звісно, нині дуже прикро, що в ті роки ми зустрічалися рідко. Здебільшого в маршрутних автобусах, коли Григорій Якович добирався в рідне село, а я повертався до Шумська з Тернополя чи з Ланівців. І, зрозуміло, жалкував, що короткий час спільних подорожей не давав змоги повноцінно обмінятися думками. Частіше зідзвонювалися. І мене вражав його оптимізм, що заряджав мою душу новими силами.
***
Того травневого дня 2013-го легковиком їхав до обласного центру. Коли вже був у Тернополі, озвалася мобілка. Голова територіальної організації «Меморіалу» Богдан Хаварівський (він знав Григорія Яковича ще із 70-х років минулого століття, коли з дружиною Майєю вчителював на Зборівщині) повідомив, що перестало битися серце дорогої для нас людини.
Жодного слова не міг вимовити, почувши це. Наче струна раптово обірвалася у скрипці серця. «Узяв я скрипку батькову назавше, Безсоння матірне поніс на шлях. Музики йшли через дитинство наше, І не було в гурті їх скрипаля».
Жалкую, що через хворобу не зміг віддати останньої шани поетові й журналістові, який став на Божу дорогу. Та пам’ять про нього збуджувала мене, коли писав рецензію на книжку «Лицарі нескореного духу», де вірші зборівчанина були вміщені поряд з творами Івана Гнатюка та Олеся Ангелюка — колишніх політв’язнів. Неодноразово замислювався і над тим, що своєрідним пам’ятником незабутньому є і перше число часопису «Білий хрест», до появи якого мав причетність і я. Хочеться, щоб маленькою квіткою у вінок шани стали і ці рядки. Бо віриться, що ми ще не раз повертатимемося до справжності його строф. Адже він заслужив на це своєю творчістю, своїм життям.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте