Іван Марчук, як правило, не афішує свої приїзди в Тернопіль. А тому його можна несподівано зустріти на вулицях міста, поспілкуватись, сфотографуватись, він відкритий до людей. Ось і нещодавно: виглядаю у редакційне вікно, а він на вулиці Гетьмана Сагайдачного дає інтерв’ю одному з наших телеканалів. А потім сідаємо біля пам’ятника Іванові Франку в затінку на лавочці й уже я засипаю його запитаннями.
Цікавлюсь, як сприйняли виставку його картин в Одесі, адже саме в це місто поїхав «Генотип вольності» з Тернополя. Іван Степанович не приховує задоволення: «Фантастично! До тисячі одеситів зібралось у художньому музеї на її відкриття. Зацікавлення дуже велике, адже я вперше виставляю свої роботи в цьому місті».
Одеський вернісаж нашого славетного земляка проходить під патронатом очільника області М. Саакашвілі. Він широко висвітлюється місцевими медіа, які називають І. Марчука «живою легендою українського живопису», «культовим художником». Зазначають також, що його полотна виконують функцію носіїв народної дипломатії й утверджують Україну в європейському культурному просторі, що його авторська техніка передачі зображення (знамениті «пльонтанізми») «втілена в тисячах полотен-шедеврів, що вже саме по собі — прояв надможливостей людини в мистецтві, у творчості». А ще одесити визнають: Марчук художніми засобами «створив власну світоглядну систему, що грунтується на високій етиці та глибокій традиції й спрямована на далеку перспективу».
У день відкриття виставки в Одеському художньому музеї відбувся і концерт доньки художника заслуженої артистки України Богдани Півненко. І розпочався він улюбленими музичними композиціями Івана Марчука, створеними українським класиком Мирославом Скориком.
Із Південної Пальміри повертаємось до нашого Файного міста. Цікавлюсь, чи Марчук прийняв пропозицію Тернопільської міськради про створення його музею в Старому замку над ставом? Каже: поки що згоди не дав, але бачить, куди котиться країна, тому схиляється до думки, щоб картини його «посіялися по світу».
Згадуємо, яке гарне свято організувала своєму землякові рідна Москалівка. Скільки в ньому було тепла, любові, як розчулили односельці художника. Між ними й досі зберігається дуже міцний зв’язок. Коли у житті Івана Марчука був тривалий період гонінь і невизнання, його рятувала Москалівка. «У тяжкі хвилини свого життя я звертався подумки до найсвітлішої пори — мого дитинства, — згадував Іван Степанович. — Серцем вслухався в далеку материнську пісню, що ніби виводила, вичаровувала мою долю. Той голос крові знову повертав мені віру й сили, і я уперто йшов далі дорогою, яку обрав сам».
І своє 80-річчя вже уславлений в Україні та у світах художник відзначав не в столичних залах, а в рідному селі. Бо воно й досі його наснажує, гріє душу. І дарує таку любов і щирість, на яку здатні найрідніші люди.
Здавалося б, наш край багато зробив для належного пошанування ювілею художника, але Марчукові гірчить від «провінційності» Тернополя. Коли відкривалась його виставка в артгалереї, людей на вернісажі було багато — не проштовхнутися. А потім були дні, коли подивитись на його «Генотип вольності» приходило лише по кілька чоловік…
Мінорний настрій домінує нині в Марчука. Вочевидь, радість, яку подарувала йому Одеса, була недовгою. «То ви й досі не брали в руки пензля?» — запитую. «Не пишу ще з осені минулого року, — каже, — Мене вбиває ситуація в Україні, вона нищить будь-яку ініціативу щось робити. Пригнічує, що влада робить з народом. З найкращої країни в Європі зробили смітник. Панує зло, глупота, чорна заздрість, здирництво… Україна — найбагатша країна, але не вміє жити по-багатому. Мені шкода її — спустошеної, брудної. Злить абсолютна відсутність побутової культури».
Що, вже і справді так нічого й не хочеться? Хіба що кішку завести («Киця — це найкраще створіння на світі. Майже жінка»). А поки що Марчук збирається до моря, де тепла і сонця більше. Може, хоч вони розігріють зболену душу художника…
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте