Ангели війни. Так своїх рятівників нарекли бійці на передовій. Вони з’являються там, де їхня допомога вкрай потрібна, вони працюють і ризикують своїм життям, аби врятувати життя інших.
Вони — це медики-волонтери Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Приємно, що в його складі працював і наш земляк — хірург із Борщева Анатолій Стодола.
Все почалося з Майдану
Якось у Києві на одній з презентацій я познайомилася із Геннадієм Друзенком — лікарем, громадським діячем і засновником добровольчого шпиталю ім. Пирогова. Відомий лікар розповідав про самовіддану роботу медиків-волонтерів, які за покликом сумління залишають свої місця у лікарнях і йдуть добровольцями на фронт рятувати життя бійців. Проект із залучення цивільних медиків показав, що в нас насправді є люди, які готові ризикувати і виконувати свій професійний обов’язок не за винагороди, а просто з бажання бути потрібним. На жаль, держава й тут замість сприяння не надала жодної підтримки. Лікарі зіткнулися із безліччю проблем. Наприклад, щоб потрапити на роботу до шпиталю, писали заяви на відпустки за свій рахунок, аби зберегти основне місце роботи. Були й такі, які вже давно відійшовши від справ, з початком війни згадали про свою професію і подалися на фронт. Це окрема когорта медиків-пенсіонерів.
Свій шлях у медичне волонтерство Геннадій Друзенко й кілька його однодумців починали з буремних подій на Майдані в Києві. Саме тоді вони розгорнули в підвалі одного з будинків пункт допомоги пораненим. А вже з початку війни на сході вирішили створити повноцінний проект, залучивши цивільних медиків на добровольчих засадах. Концепцію мобільного польового шпиталю запозичили в американців, які мають такий досвід, напрацьований за роки ведення воєнних дій у різних гарячих точках. Це адаптація системи FST — Forward Surgical Teams — до реалій бойових дій на території України. Запровадження такої системи надання допомоги в армії США дало змогу досягти показника у 97 відсотків виживання поранених. Саме цим і займаються медики шпиталю в Україні, який за стандартами має бути розташований якомога ближче до лінії фронту. Як правило, йдеться про 10-кілометрову зону бойових дій, але поза зоною ворожої артилерії. Мобільність та оперативність роботи таких шпиталів вражає: час його розгортання — всього 30 хвилин, швидкість переміщення під час передислокації — 50 км/год, допомогу тут можуть надавати десятьом пораненим щогодини, а приймають їх із 80-кілометрового сектора боїв. Усі медикаменти, медичне обладнання, інструменти, машини невідкладної допомоги — то волонтерська робота. До того ж волонтери-медики надають кваліфіковану медичну допомогу і цивільному населенню, яке з початку війни не бачило жодного лікаря.
Мобільні блоки шпиталю нині діють уздовж всієї лінії фронту. Місцеве населення, каже Геннадій Друзенко, спочатку ставилось із недовірою до лікарів, сприймаючи їх невідомо за кого. І лише доброзичливе ставлення до людей, надання кваліфікованої щоденної допомоги змінило ситуацію з місцевими жителями. Війни виграють не герої, війни виграють команди, переконаний пан Друзенко. Нещодавно чимало медиків, зокрема наш земляк із Борщева хірург Анатолій Стодола, отримали державні нагороди за свою працю. Очільник і засновник мобільного шпиталю ім. М. Пирогова Геннадій Друзенко написав на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «Ми знаємо, що наші ордени і медалі не впали з неба. Ми їх не тільки заслужили, а заслужили подвійно, оскільки змусили бездушну бюрократичну систему визнати наші заслуги перед Збройними силами і цивільними мешканцями українського сходу. Наш шпиталь свою війну наразі виграє, бо він — це насамперед наші золоті люди, а вже потім «швидкі», гроші, медобладнання, офіси, склади, папери та медпрепарати. Ми не тільки боремося, ми із себе творимо ту Україну, задля якої і в якій варто жити і за яку не шкода помирати».
Рятувати життя: що може бути благороднішим?
А врятувати життя на війні — то місія, яка не всім під силу. Наш земляк Анатолій Стодола місяць пропрацював у складі бригади хірургів Першого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Як і його колега Геннадій Друзенко, Анатолій надавав першу допомогу пораненим на Майдані ще тоді, коли кулі «Беркута» свистіли над головами. Бачити довелося багато. Ще й досі, коли згадує ті події і все пережите, не може приховати скупу чоловічу сльозу. Це був такий поштовх, який змінив світогляд і вселив ненависть до існуючого режиму. З початком війни, як тільки-но дізнався про організацію роботи мобільного шпиталю, одразу подав заявку і виїхав на навчання з тактичної медицини. До речі, батьки навіть не знали, куди поїхав їхній син. Про наміри сказав лише дружині. А далі була передова, важкі поранені, недоспані ночі й велика відповідальність. На війні, як то кажуть, як на війні. Тут усе по-іншому. Робота хірурга в мирний час — то зовсім інше. А ось тут, у самому пеклі, треба навчитися приймати рішення негайно, бути готовим до всього. Пригадує — медикам з його бригади доводилося проводити до 50 операцій за місяць. За кожним випадком — людське життя, кожен боєць — то твоя відповідальність. Їхній шпиталь стояв поблизу селища Пісків. Найближча лікарня — за 40 кілометрів. Згадує, як місцеві приходили по медичну допомогу, яку надавали всім потребуючим. Шкода було тих людей, у багатьох — запущені недуги, як тут не допомогти? Далі дислокація шпиталю була поблизу Артемівська, Попасної, Бахмута.
— Ви не уявляєте, скільки волонтерських об’єднань працює там, на передовій, — розповідає Анатолій Стодола. — Наприклад, ми тісно співпрацювали з госпітальєрами. Це кваліфіковані медики, які виносять поранених із поля бою просто під кулями. Вони ризикують найбільше, адже працюють на бойових позиціях. Якщо є важке поранення, їхня місія — негайно надати першу невідкладну допомогу, відтягти бійця в безпечне місце й передати нам. Далі ми вже боремося за його життя. Наше основне завдання — оцінити поранення, стабілізувати важкий стан і передати солдата в госпіталь. Виживе боєць від важкого поранення чи ні — залежить насамперед від того, чи опиниться поблизу нього медик, санітар, який зможе правильно і швидко накласти джгут. Тут відлік іде на секунди. Якщо за три секунди не накласти джгут на рану, то за три хвилини настає смерть від крововтрати.
Крім госпітальєрів, на фронті працюють і розгорнуті мобільні медичні пункти «Правого сектору», є ще чимало інших волонтерів-медиків, про яких ми не чули й не знаємо лише через те, що вони воліють не розголошувати свою діяльність, вважаючи її звичною місією. Ось навіть про роботу на фронті Анатолія Стодоли я дізналася лише зі слів Геннадія Друзенка.
Важких поранених йому згадувати важко, більше відмовчується. Таке словами не передати. Хочеться все це забути, але війна є війна. І хірург перший, хто мусить там бути. Анатолій Стодола каже, що йшов на фронт не за нагородами чи почестями, а за покликом, щоб дітям було не соромно дивитися в очі.
Якби держава не заважала
Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова надав допомогу сотням поранених бійців, цивільному населенню. Та роботу медиків державні структури не визнають. Наприклад, нещодавно після року роботи ПДМШ на території Бахмутського району Донеччини, де на рахунку медиків тисячі врятованих пацієнтів, десятки сюжетів на телебаченні, навіть письмові подяки від місцевої та військової влади, керівники шпиталю отримали дивну інформацію від департаменту охорони здоров’я Донецької військово-цивільної адміністрації: «Інформація щодо діяльності ПДМШ на території Донецької області в департаменті відсутня». Не було їх там, вважають чиновники, — і крапка. Прикро… Але звіт лише за один день підрозділу шпиталю вражає. Луганська область, Новоайдарський район. Станом на 09.06.2016 року волонтери підрозділу сімейної медицини ПДМШ прийняли 823 пацієнти, виїхали на 92 виклики, здійснили 6 консультативних виїздів по району, 54 жителі отримали консультацію хірурга, 185 — дослідження програмою «кардіо», 120 — вимір цукру крові, 98 — консультацію лікаря-онколога. Продовжується гуманітарна акція із забезпечення хворих безкоштовними ліками.
Після знайомства з такими людьми не сумніваєшся — цю війну виграє не держава, а волонтери. Чиновники у своїх насиджених кріслах ніколи не будуть мислити як ті, хто має у своїх душах благородну мету і здатен у складний час жертвувати найдорожчим заради порятунку інших.
Ірина МАДЗІЙ
На фото: президент Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова Геннадій ДРУЗЕНКО; хірург Борщівської районної лікарні, який працював у мобільному шпиталі у зоні АТО Анатолій СТОДОЛА.
Прокоментуйте