Вона дякує небесам і йому — зовсім чужій людині, котра врятувала її сім’ю. Ігор дотримав слова, хоча це коштувало йому власного життя.
Із Всеволодом Наталя познайомилася ще на першому курсі університету. Молоді люди навчалися в одній групі. Були впевнені, що на них очікує успішне майбутнє: зйомки, фотосесії, слава, адже були студентами факультету культури та мистецтв. Потрібно зауважити, що вони не лише мріяли про це, а й наполегливо працювали над собою, багато вчилися. Проте… не так склалося, як гадалося. Останній рік навчання став жахом не тільки для Всеволода та Наталі, а й для всієї України — почалася війна.
Ті божевільні реалії ще більше зблизили закоханих. Всеволод — великий патріот. У 2004 році, будучи ще дитиною, він не залишав Майдану ні на день. А тепер тим паче не міг дозволити собі стояти осторонь. І його друга половинка тепер була з ним, адже кохала та кохає свого чоловіка понад усе на світі.
На Майдані пара познайомилася з 24-річним Ігорем, надзвичайно доброї душі хлопцем. Доля не була до нього прихильною — за рік до того він утратив батьків у жахливій автокатастрофі. Всеволод та Ігор усього за кілька днів стали найкращими друзями. І це не дивно, адже їх поріднила безкорислива любов до рідної неньки України та незламна віра в краще майбутнє.
Молоді люди стояли пліч-о-пліч, коли почалися перші заворушення. І заприсяглися, що зроблять усе можливе для своєї рідної землі.
Так склалося, що саме під гуркіт водометних машин Наталя дізналася, що вагітна. Своїх тодішніх почуттів, напевно, не зможе пояснити ніколи. Вона так хотіла цієї дитинки, але як же невчасно… Знала, що коли скаже Всеволодові про вагітність, він одразу відішле її додому, а дівчина цього не могла допустити. Тому вирішила мовчати і молитися, аби Бог зберіг їхню сім’ю.
Та ще одне невблаганно краяло серце — вони з коханим не були повінчані. Тому якось увечері Наталя викликала Всеволода з павільйону, аби більше ніхто не почув їхньої розмови, і сказала, що хоче взяти з ним шлюб. «Ось коли закінчиться все, поїдемо додому святкувати перемогу й одразу обвінчаємося», — мовив лагідно. Але дівчина таки змогла переконати його в протилежному. Тим паче, що на Майдані завжди було багато священнослужителів.
І вже наступного дня закохані стали перед Богом подружжям. Скільки разів Наталка уявляла собі цей день: у різних сукнях, у різних залах, то з великою кількістю гостей, то з малою. Проте аж ніяк не думала, що обвінчається в джинсах і старенькій курточці, а з гостей буде лише друг, з яким недавно познайомилася. Та, попри все, вона почувалася надзвичайно щасливою.
Найбільше Наталя боялася, що чоловік дізнається причину її поспіху з вінчанням, але він не здогадався. А от в очах Ігоря Ната побачила те, що боялася побачити колись в очах коханого — докір за недбале ставлення до найціннішого дару в житті — їхнього майбутнього дитяти.
Якось увечері, коли Всеволод уже заснув, Ігор відкликав дівчину на розмову.
— Ти вагітна? — запитав і, не дочекавшись відповіді, продовжив: — Ти божевільна! Тобі потрібно негайно їхати додому. Бачиш, що коїться? Ти можеш постраждати!
— Я не залишу Всеволода, — різко заперечила, навіть не намагаючись приховати правду. — Я не зможу без нього.
— Не будь такою егоїсткою, тепер ти відповідаєш не лише за своє життя. І коли, не доведи Господи, щось трапиться з дитиною, Всеволод не зможе пробачити твоєї безвідповідальності.
— Я завтра все йому розповім, — запевнила товариша.
Всеволод був надзвичайно радий такій новині, але, як і передбачалося, негайно наказав дружині їхати додому. Сам же не міг їхати одразу, адже йому залишилося ще кілька днів чергування за місцем проживання.
— Не хвилюйся, кохана, Ігор поїде з тобою. А я щонайбільше через тиждень приїду на кілька днів також.
Ігор був украй здивований такому твердженню, але відмовити другові, котрий не хотів відпускати вагітну дружину без нагляду, не зміг.
Щось недобре відчувало Наталчине серце у вечір від’їзду. Та коханий запевняв, що все буде гаразд.
— Ну де ж Ігор? Автобус уже вирушає. Люба, скоро побачимося, не сумуй. Я біжу покличу нашого забудькуватого друга, — усміхнувшись, мовив Всеволод і швидко попрямував до павільйону.
Знайшовши своє місце в транспорті, втомлена і спустошена, дівчина ніяк не могла заспокоїтися. Коли двигун автобуса гучно заревів, перервавши її думки, не на жарт занепокоїлася. Де ж Ігор?
Нарешті! Але… це ж… Усміхаючись, до неї прямував Всеволод. Палко поцілувавши, розповів, що друг замінив його на чергуванні, ще й зібрав його речі та, навіть не давши подумати, вказав на автобус.
Ната була надзвичайно рада, проте ніяк не могла вгамувати сльози, що стікали ріками по обличчю. Коханий розпитував, що трапилося, але та не знала, що відповісти.
А вже наступного дня країну сколихнула жахлива звістка. Невинних українців жорстоко розстріляли снайпери. Серед загиблих був Ігор.
Почуття провини морально вбило Всеволода. Скільки людей загинуло! Серед них повинен був бути він, а не його друг. Через тиждень після трагедії зібрався назад. Ніякі вмовляння не допомагали переконати його залишитися.
— Невже ти не розумієш, що Ігор помер заради нас, нашої дитини і нашого майбутнього? Якщо ти загинеш, його смерть також буде марною! — в істериці кричала Наталка.
— Про що ти говориш? Він помер заради України! А яке майбутнє може бути в нашої сім’ї в такій країні? Я маю там бути. Все! Завтра від’їжджаю — і крапка, — грюкнувши дверима, Всеволод залишив дружину віч-на-віч із самотою.
Але вночі їй наснився Ігор і попросив не хвилюватися, бо він подбає про Всеволода. Можливо, це нерозсудливо, але вона повірила другові й заспокоїлася, повністю поклавшись на волю Господню…
З того дня минуло вже понад два роки. Війна триває, але надія ще жевріє в наших серцях. Всеволод був у числі перших добровольців та лише недавно повернувся додому. Він віддав належне Батьківщині й тепер може провести деякий час зі своїм маленьким синочком, адже той так довго не бачив татка.
Із подружжям також живе Ігорева бабуся. Молоді забрали її до себе, адже старенька залишилася зовсім сама. Вона часто плаче, дивлячись на світлину свого єдиного внука-Героя. А Наталя знає, що саме завдяки йому коханий повернувся додому. Ігор став їхнім ангелом-охоронцем і дотримав своєї обіцянки.
Але почуття провини за смерть найкращого друга, за сльози його бабусі, за нереалізовану сім’ю та ненароджених прекрасних діточок, які мали б таку ж великодушність і добре серце, як і їхній батько, ніколи не залишать Всеволода та Наталю. Вони назвали сина Ігорем на честь свого товариша-Героя і сподіваються, що їхня кровинка із честю носитиме його ім’я.
Юлія ШИРА
м. Львів
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте