«Ми любимо одне одного», — так розпочинають чи закінчують історію в любовних романах, які я читала ще підлітком. У них закохані завжди спочатку страждають, а потім живуть довго і щасливо. Але моє життя — не витвір чиєїсь уяви, і тому гарантії, що в мене буде так званий щасливий кінець, немає. Та я почала історію з кінця. Тепер повернуся до початку. Я — єдина дитина в сім’ї. Жили ми небагато, проте завжди підтримували одне одного. Тому коли я почала пізно повертатися з танців та гуляти вечорами, батько, якось перестрівши мене на порозі дому, тільки хмикнув і спитав:
— Галю, у вас це серйозно?
Я почервоніла як рак.
— Не знаю. Серйозно, напевно. Ну я… Ти ж розумієш, — тихо промямлила у відповідь.
Тато на всі мої словесні потуги тільки розсміявся.
— Не муч дитину, — жартівливо посварила мама мого «мучителя», а тоді звернулася до мене. — Ех, що ж з вами робити, молодь? — і, вмить посерйознівши, додала: — Діло молоде, я розумію. Але хлопця приведи. Познайомимося із ним. Треба ж знати, з ким дочка вечорами загулює.
Сперечатися з мамою я не стала. Так мені довелося знайомити батьків з Олегом.
Із ним все в нас вийшло якось саме по собі. Познайомили нас спільні друзі. Спочатку гуляли всією компанією. Потім усе частіше залишалися наодинці. А коли десь через півроку моя подруга Люда запитала, чи зустрічаємось, ми тільки переглянулися з подивом, а потім Олег спокійно сказав:
— Так, зустрічаємось.
Після цієї заяви в кафе, на святкуванні іменин когось із друзів, ми офіційно стали парою. І тепер я офіційно маю знайомити Олега з батьками… Але мої переживання щодо цього порівняно з панікою мого хлопця — ніщо.
— Твої батьки знають?! — з якимось острахом перепитав він.
— Та не треба так переживати, — спробувала заспокоїти. — Вони підтримають мій вибір, щойно ближче познайомляться з тобою. Ти чудовий хлопець, і їм просто треба показати це.
Не знаю, наскільки мої слова заспокоїли його тоді, але знайомитися з батьками він прийшов блідий, з тортом і квітами для мами.
На мою думку, вечір минув вдало. Батько влаштував Олегу фірмовий допит: «Хто ти, звідки і як ви збираєтеся жити далі?» Мати на все це поблажливо усміхалася, а потім тихо шепнула мені:
— Хороший хлопець.
І все. Вони зрозуміли, що це моє життя і мій вибір. Після вечері, я пішла провести Олега — хотілося побути з ним довше.
— У тебе чудова сім’я, справді чудова, — почула від нього. А потім, дивлячись мені прямо у вічі, Олег промовив: — Я люблю тебе. І хочу, щоб ми були разом. Завтра я познайомлю тебе зі своїми батьками. Та що б не сказав мій тато, ми будемо разом.
— Я теж люблю тебе. Все буде добре. Впевнена, що твої батьки підтримають нас.
Олег сумно глянув на мене, але сказав лише:
— Завтра побачимо.
Тепер я розумію, чому він був так налаштований. Знайомство з його сім’єю було… жахливим. Батько Олега, Василь Петрович, пожирав мене поглядом:
— Що, жебрачко, вирішила грошима розжитися?! Не пара ти йому. Ніякого благословення ви від мене не отримаєте. Любов, бачите, у вас, — прогарчав він. — Ти хоч байстрюка не носиш? Ні? Ну тоді йди звідси! Знайди собі якось дурня, а вище голови не скачи.
— Тату, — попросив Олег, — не говори так з нею. Я прийшов не по твої гроші, а по благословення. Ми любимо одне одного, і я одружуся з Галею хочеш ти цього чи ні.
— Одружитися з нею? Ти збожеволів? Або ти кидаєш цю дівку, або ти мені більше не син! — кричав Василь Петрович.
— Тоді в тебе більше немає сина. Галю, йдемо.
Ми покинули дім.
— Я знав, що так буде, — сумно мовив Олег. — Батько — тиран. А мати ніколи на піде проти нього. Та не переживай, я влаштуюся на роботу. Якось буде. Не потрібен він мені. Ні я йому, — додав стиха. А тоді раптом опустився на одне коліно, просто на вулиці серед ночі.
— Ти вийдеш за мене? — спитав, простягаючи — просту мідну обручку. — Батько ніколи не дасть дозволу на шлюб, я небагатий… Тепер я — ніхто. Знаючи це, ти вийдеш за мене? — засумнівався Олег.
— Так, — прошепотіла. — Я вийду за тебе.
Того дня Олег зостався у мене вдома. Мені хотілося плакати і сміятись. Я була щаслива, та… Було образливо. Не за себе — за Олега. Бо я змалечку звикла, що сім’я — одне ціле, а батьки — опора.
Згодом ще раз поговорила з батьком Олега. Сама. Він не пустив мене далі порогу. Та це мене не зупинило.
— Ви можете не любити мене. Але ви повинні любити свого сина й поважати його вибір. Ми розпишемося. Я прийшла не по ваші гроші, а для благословення, — твердо сказала я. І майже благально додала: — Помиріться з ним, не мучте один одного, будь ласка. Ви ж — сім’я.
У відповідь — зверхній погляд:
— Не тобі, дівко, мені вказувати. Поживе з тобою — і сам приповзе до мене.
Невдовзі ми розписалися. Грошей на весілля не мали, але нам його й не треба було. Ми переїхали в інше село. Мої батьки підтримали нас і допомогли придбати хату в кредит. Олег влаштувався на роботу будівельником, я — бухгалтером. Живемо небагато, але ми разом — і це головне. А весілля в нас буде, і сукню нареченої я одягну. Самі на все заробимо.
Тільки про одне я жалкую: Василь Петрович так і не помирився з Олегом. Бачу, як це мучить мого чоловіка, але допомогти не можу. Можу тільки надіятися, що колись батько Олега прийме наш вибір і таки дасть своє благословення.
Діана СЕМАК,
студентка третього курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте