Далеко в глибині Росії, в селі Кучиному Пермської області, ще в 1995 році відкрили Музей історії політичних репресій і тоталітаризму в СРСР. Постав він на тому місці, де існував останній в «імперії зла» політтабір. Ні, не в часи кривавого Сталіна, а вже в період «розвинутого соціалізму». У цьому таборі загинув Василь Стус, тут побували 56 політичних в’язнів, з них — 37 українців. Те, що в РФ знайшлися люди, які створили меморіальний комплекс, свого часу високо оцінив колишній політв’язень Василь Овсієнко. В статті «Музей у Кучино — совість Росії» він висловив таку думку: одна справа — створити меморіал на славу своєї батьківщини, а зовсім інша — показати всьому світові її ганьбу. Для цього треба мати неабияку мужність, і мужні та чесні люди Росії сказали тоді своє слово. Щоліта на території колишнього «учреждения ВС 389/36» відбувалися міжнародні наукові конференції, туди приїжджали туристи, загалом побували там сотні тисяч людей з багатьох країн.
Та настали в Росії часи путінські. І підняли голови перестарілі кадебісти, колишні «вертухаї», тобто наглядачі, які пильнували в’язнів. За помахом палички невідомого диригента вони одностайно завили: «Российское государство не должно содержать музей для отмывания бывших бандеровцев и прочих фашистов». А оскільки до голосу такої публіки «российское государство» прислухається особливо уважно, то керівництво закладу повністю замінили. І перетворився він на музей історії пенітенціарної служби. Там уже взялися перед відвідувачами вихваляти карателів. Таким чином совість Росії вичерпалася.
Зрештою, все закономірно. Адже музей завжди нагадує про минувшину. А тоталітаризм і політичні репресії для Росії — то ніяка не минувшина, а щонайреальніша сучасність. То ж їй не до такого музею.
М. ЛУКАШКЕВИЧ
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте