Весільна фея
Свій бізнес Олена розпочинала з кількох весільних суконь, котрі здавала напрокат. Згодом вона почала купувати готові прості сукні й удосконалювати їх, оздоблюючи вишивкою та камінням. Непрості 90-ті стали для неї успішними. І в бізнесі, і в особистому житті. Вона відкрила справжній весільний салон зі швейним цехом і… закохалася.
Батькам її Олег не подобався, а вона не мислила свого життя без нього. Вона боготворила цього чоловіка. Їй подобалось у ньому все. Узяла для нього кредит під заставу своєї квартири, подарованої батьками, й сплачувала з прибутків від свого бізнесу. Бо ж Олежик у своїй справі тільки на ноги спинається. Бо якщо не вона йому допоможе, то хто?
Повертаючись додому з романтичних побачень з Олегом, Олена сідала за ескізи: вона малювала сукню для себе, вкладаючи в кожен штришок усю свою любов і мрії про щасливе подружжя. Чаклувала над кожною деталлю зі світлими думками про їхніх з Олегом майбутніх дітей, про ошатний дім за містом, про святкування золотого весілля в колі внуків, правнуків…
Одного разу, після вечері в Олега, Оленка стрепенулася:
— Я не зможу залишитися в тебе, вибач…
— Що таке?
— Згадала, що завтра маю показати ескіз сукні одній клієнтці. Вона трошки повненька і переживає, щоби білий наряд нареченої її не повнив. Я пообіцяла розробити модель для неї. Я мушу, Олежику. Весілля — це найпам’ятніший день у житті кожної жінки. Вибач мені. Люблю, — і притулила до вуст коханого свої тремтливі, сколені голкою, пальчики.
А приїхавши додому й сівши за ескіз, закохана Олена спіймала себе на думці, що просто не зможе переночувати без Олега. Не зможе — і край! «Завтра вранці все зроблю. Тим паче, що сукня вже в голові», — подумала й викликала таксі.
Хотіла натиснути на дзвінок, та побачила, що двері відчинені. Точніше, недбало зачинені. Відхиливши їх, побачила в коридорі під ногами жіночий фіолетовий плащик. Трохи оддалік лежала чи то сукня, чи кофтина… Валялися туфлі на шпильках… Олена вже могла б не заходити до спальні, бо все й так було зрозуміло. Та все ж пересилила себе й прочинила двері. Те, що вона побачила на ліжку, яке досі ділила з Олегом, підкосило її. Опритомніла на цьому ж ліжку. Олег пхав їй до носа ватку з нашатирним спиртом і страшно матюкався.
Підвелася спроквола. Попрямувала до дверей. Ні плащика, ні сукні, ні туфель у коридорі вже не було. Гримнула дверима, перервавши Олегове скигління. Довірившись ночі, пішла в нове життя…
— Ой, ви таке золото, ви просто весільна фея! У вас такий гарний смак, — радісно щебетала вранці повненька наречена. — Я завжди соромилася свого бюсту, а ви його так подали! Я вас на весілля запрошу. Прийдете?
…Минуло відтоді майже 20 років. Олена досі виконує забаганки примхливих наречених. У просторому передпокої її найпрестижнішого в місті салону стоїть манекен у дивовижно красивій весільній сукні. У вже пожовклу від часу тканину вривається витонченими вихилясами філігранне мереживо, а по ньому мерехтять, як дівочі сльози, крихітні камінчики. Троянда на плечі, розгубивши кілька своїх тендітних пелюсток по подолу сукні, зачаїлася в обіймах ніжного листочка. Зеленого, як очі нареченої, для котрої створювалася ця сукня.
— А можна мені таку? — десятки разів запитували дівчата, переступивши поріг Олениного салону.
— Не раджу, — щоразу відповідала вона. — Ця сукня нещаслива. Її власниця не вийшла заміж. І вже не вийде. Ніколи… Вам потрібна ваша сукня. Із тільки вашим, закодованим у ній, щастям…
Оленка знала, що вона однолюбка. Як її мама. А сукню не прибирала з чільного місця з кількох причин. По-перше, це була справді красива і дорога сукня, вона неодноразово світилася на подіумах модних конкурсів. По-друге, вона їй нагадувала про найщасливіший період у житті. Про швидкоплинне щастя, яке спалахнуло на мить, та його сяйво досі освітлює сумну долю самотньої жінки…
Наречена для вічності
До відправлення автобуса залишалося кілька годин. Оля з Вікою встигли і в книгарню зазирнути, і кави попити.
— Ніяк не можу змиритися, що ти житимеш у Польщі, — зізналася Віка сестричці.
— Не сумуй. Я буду приїжджати, — запевнила Оля. — Моя зарплата дозволить мені не тільки в Україну часто навідуватися, а й тобі з батьками показати світ.
— Та я рада за тебе, — мовила Віка, прикривши руку сестри своєю долонькою. — Ти розумна… Вивчилася за кордоном, знаєш чотири мови, отримала таку роботу! Будеш тепер їздити у відрядження по всьому світу…
— Просто в мене була мрія — і я наполегливо йшла до її здійснення.
— А про що мрієш тепер?
— Хочу заміж, — несподівано для Віки випалила Оля і раптом вигукнула: — О! Я придумала, де ми можемо вбити час! Давай підемо в якийсь весільний салон і приміряємо сукні! Мені так цікаво подивитися, якою нареченою я буду…
За хвилину дівчата вибігли з кав’ярні й понесли вулицями старого міста її бентежний аромат. А незадовго Оля вже милувалася своїм відображенням у дзеркалі.
— Мені дуже гарно з таким декольте, правда ж? — крутилася, погладжуючи тонкими пальчиками криштали Сваровскі на тугому корсетику. — І це мереживо таке делікатне — як на сукні Кейт Мідлтон.
— Тобі в усяких сукнях гарно, Олю, бо ти — красуня! — без тіні заздрості похвалила сестру Віка.
— Ти так говориш, як мій Збишек, — ніжно промовила Оля. — Я йому подобаюсь у всьому… Та все ж до вівтаря я хочу йти в ось такій сукні. Аби наш татко вів мене гонорово за руку, а шлейф тягнувся за мною на півцеркви. Я буду красивою нареченою, правда?
…Через два дні до того ж салону ввійшла запухла від сліз Віка.
— Може, ви пам’ятаєте, — звернулася до продавчині. — Ми в п’ятницю приходили сюди із сестрою. Вона приміряла ось цю сукню. Я хочу її купити…
— Чому ви плачете? — схвильовано поцікавилася жінка й засипала Віку запитаннями: — Щось трапилося? Коли весілля у вашої сестри? Чому вона не прийшла? Цю сукню, наскільки я пам’ятаю, треба було б трошки підкоротити…
— Оля… не прийде, — прочитала з поруху губ дівчини продавчиня. — Вона… загинула. Сьогодні тато їде до Польщі, аби привезти її тіло. Дав мені гроші, щоб я купила для неї цю сукню. Оля хотіла, щоби шлейф — на півцеркви… — і дівчинка в чорному розридалася.
У цьому салоні ще ніхто ніколи не плакав. Її ридання пасували б до бюро ритуальних послуг. Але в цьому розмаїтті мережив і намиста, вельонів і квітів ридання юної дівчинки в жалобі було таким недоречним…
Продавчиня стояла непорушно. Її погляд набрався слізьми. А з пам’яті зринув образ ідеальної нареченої та її грайливо-кокетливе: «Я буду красивою нареченою, правда?»
— Ваша сестра буде найкрасивішою нареченою у вічності, — сказала продавчиня, ледве стримуючи ридання, й обняла дівчинку.
Розраховуючись за сукню, Віка побачила, що знадвору на підвіконні сидить біла голубка й намагається роздивитися, повертаючи голівкою, що відбувається всередині. Заплющила очі. Розплющила — голубки вже не було. Тільки розпашіле літо зазирало крізь шибку білими дзвониками катальпи…
Сироті женитися…
Марічка із Сергієм виросли в одному дитбудинку. Переступивши його поріг, опинилися в бурхливому вирі чужої реальності. Треба було десь жити, за щось жити… Довгими зимовими вечорами вони каталися в напівпорожніх тролейбусах і мріяли, що колись сидітимуть удвох у затишному будинку біля каміна та питимуть дороге вино. А за дверима з кольоровими вітражами посапуватимуть їхні дітки.
За допомогою добрих людей, котрі свого часу брали дітей з інтернату на різдвяні й великодні канікули, Сергій виготовив закордонний паспорт, візу й гайнув на заробітки. А Марічка жила в гуртожитку, працювала офіціанткою і чекала судженого. За кілька років він повернувся.
— Спершу — весілля, — наполіг. — Хочу, щоби з нами розділили радість наші друзі, вихователі. Хочу, аби ти була в найкрасивішій сукні. Вибирай!
І Марічка вибирала… Довго, ретельно. Ніяк не могла звикнути, що не треба економити, що Сергійко готовий купити їй найдорожчу сукню в місті. Нарешті вибрала. Лягла вона на тендітну дівочу фігуру, як вилита.
А потім було весілля. Невеличке, але таке веселе, вишукане. Старенька вихователька весь вечір плакала. Вона ще ніколи не була в такому дорогому ресторані. І ніколи не думала, що гулятиме на настільки розкішному весіллі свого вихованця. А щасливий наречений поцілував їй руку і попросив побути на цій забаві у ролі… хрещеної мами. І так заливисто вона співала «Під білий вельон, під вінець…», що музиканти аплодували!
…Згодом у Марічки із Сергійком рік за роком народилися двоє гарненьких діток — Соломійка і Остапчик. Молода дружина ростила їх сама, бо ж чоловік продовжував працювати за кордоном, аби заробити на дім.
Страшна звістка обірвала Марійчине щастя несподівано. Телефоном їй повідомили, що коханий… загинув. Усі заощадження жінка витратила на те, аби доправити тіло чоловіка додому й поховати його. Соломійці було три рочки, Остапчику — два… Віддала їх у рідний дитбудинок, поки займалася перевезенням тіла й похороном.
А потім її життя просто скінчилося. Ходила, готувала їсти, гуляла з дітьми, як робот. Бо мусила. Коли в хаті закінчилися крупи, борошно, гроші, спробувала влаштуватися на роботу. Але ж дітки дрібні, хворіють… Один роботодавець її звільнив, другий…
Спершу продала шубу, яку їй привіз Сергій. Потім — сережки, подаровані ним же на день народження. Потім — ікону, що дісталася в спадок від бабусі й охороняла її сирітську долю. Відтак дійшла черга до обручки. Прийшла в ломбард і… не могла зняти її з набряклого пальчика. Здавалося, відірвала разом із обручкою частинку серця.
Одного вечора Марічка відчинила шафу й притулила до розпухлого від сліз обличчя свою весільну сукню. Вдихала запах тканини, гладила тремтливими руками грайливі блискітки. А вранці понесла свою сукню, як останній спомин про втрачене щастя, на ринок.
— Скільки? — спитала, гидливо надувши губи, якась старша жінка.
— Тисячу гривень, — тихенько відповіла Марічка, поправляючи настовбурчені шлярки.
— Тисячу? — здивувалася жіночка. — Та вона вже давно з моди вийшла! В ній, мабуть, ще твоя бабця брала шлюб… — і пішла, отруюючи ринкове велелюддя своїм сердитим бурчанням.
— Скільки сукеночка? — знову запитав хтось.
— Дев’ятсот гривень… — відповіла Марійка.
— А молода, що виходила в цій сукні заміж, хоч щаслива?
— Щаслива. У неї двоє діточок, вона любить свого чоловіка і впевнена, що любитиме все життя… — врочисто мовила Марічка.
— А він її? — не відставала жіночка далеко не шлюбного віку, котра, мабуть, просто хотіла побалакати.
— А він… — і Марічка ковтнула сльозу. — А він її любить, як ніхто нікого в цім світі не любив і не буде любити.
А відтак зняла із жердини свій весільний спомин, зачохлила, повісила на руку й пішла геть.
Софія ЯРЕСЬКО
м. Хмельницький
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте