Цю книжку читаєш із двояким відчуттям. По-перше, вона не відпускає від себе з першої до останньої сторінки. Хочеться, що цілком природно, дізнатись, як розвиватимуться події, у вирі котрих із власної волі опинивсь автор. По-друге, прагнеться «посмакувати» текстом, знову й знову повернутися до вже охопленого зором, аби глибше осмислити його, спроектувати на власне життя і зробити відповідні висновки. Адже знаходиш тут чимало перлин світової мудрості, які письменник видобув із книжкового океану й щедро поділився ними. А ще книжка приваблює особливою щирістю, сповідальною інтонацією. Автор нічого не прикрашає, не виставляє себе у найвигіднішому світлі, сповна розкривається перед читачем, даючи йому змогу самому зробити висновок про той чи інший вчинок або розмисл. Кожна сторінка — як пелюстка у суцвітті розуму й емоцій…
Ідеться про книжку Богдана Берези Homesick. Той, що сумує за домом», яка щойно побачила світ у знаному тернопільському видавництві «Джура». Жанр цього твору автор визначив як духовний роман-есей. Що це цілком умотивовано, підтвердимо трохи далі, а поки що бодай коротко про літератора, який так приємно здивував новим творчим доробком.
Богданові Березі — незабаром 68. Він народився «в бандерівській родині» у селі Щаснівці Підволочиського району. Закінчив філологічний факультет Львівського державного (нині національного) університету ім. І. Франка, де в студентські роки очолював відому далеко за межами цього вищого навчального закладу літературну студію «Франкова кузня». Тоді ж, наприкінці «хрущовської відлиги», почав публікувати свої літературні твори в обласній та всеукраїнській пресі. Відтак учителював у Доброводах на Збаражчині (про це в книжці написано так: «…в чужому селі безхатько, тулишся з дружиною й маленькими дітьми по чужих кутках… і вічні абсурдні причіпки директора просто тому, що ти молодий, з вогником, тебе ще не встигли підстригти, як ту яблуньку з вірша В. Голобородька, під радянський стандарт вилюдненої людини — безликої, безмовної, покірної…») Відтак працював у редакції підволочиської газети, став почесним членом Спілки журналістів, але за відмову спрямувати своє перо проти Руху змушений був написати заяву на звільнення «за власним бажанням».
Повернувшись до педагогічної праці, директорував у Супранівці та в Підволочиській середній школі, яка насамперед завдяки йому стала гімназією ім. І. Франка. Очолював районне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта». У 1997-му переміг у Всеукраїнському конкурсі «Вчитель всесвітньої літератури сільської школи». Будучи залюбленим у художню творчість, видав книжки «Зарубіжна література в завданнях і запитаннях» (2002), «Маєстат слова» (2011), «Враження. Двадцять сім бесід про українську книгу» (2013). Із 2004 до 2011 року Б. Береза працював у США, нині продовжує творити в Підволочиську.
А тепер повернемося до жанру нової книги (саме книги, бо цей ошатний том — відзначимо високу якість художнього оформлення та поліграфічного виконання — має 408 стор.) Отже, духовний роман-есей у щоденниках. Почнемо з останнього слова. Це — безпрецедентні в українській літературі за правдивістю щоденники (не буде перебільшенням сказати — на рівні кращих світових зразків), у яких штрих за штрихом, сторінка за сторінкою змальований портрет сучасної Америки. Звичайно, з погляду українського емігранта, який сім років мешкав у Нью-Йорку. Тут не тільки працював, а й був дієвим у громадському житті, пізнаючи багато такого, на що було накладене табу в підневільній Україні. Ось фрагменти лише одного запису — про вечір у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка: «Доктор Оксана Ашер, дочка поета-неокласика Михайла Драй-Хмари: «Як ви знаєте, я жила в Парижі, де зробила докторат про Михайла Драй-Хмару…», «Ольга Кузьмович, журналістка: «Я хочу з висоти свого поважного віку — а це вже дві вісімки — поділитися спогадами про своїх вуйків — Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Вони були одружені із сестрами моєї матері…», «Уляна Старосольська, редактор: «Я горджуся своїм родом Шухевичів… Головний командир УПА Роман Шухевич — це… мій двоюрідний брат…»
Жанр есею, який обрав Б. Береза, дав йому змогу довільно компонувати текст, подавати белетризовані індивідуальні враження, асоціації чи інформацію з різних галузей знань, поєднувати філософські, літературно-критичні, науково-популярні та інші елементи оповіді. Нагадаю, що до такого викладу вдавалися автори різних часів і народів, зокрема Вольтер, Дені Дідро, Анатоль Франс, Бернард Шоу, Альбер Камю, а з українців — Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Юрій Липа, Улас Самчук…
Чому роман духовний? Бо це — скарбниця духовної мудрості, що охоплює обшир від Святого Письма та філософа-стоїка Сенеки до українських і зарубіжних класиків та сучасних письменників, цитатами яких густо пересипаний текст. Тут бачимо імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стуса, Ліни Костенко, Петра Перебийноса, Бориса Демківа, Михайла Сидоржевського, Віктора Гюго, Томаса Манна, Леона Фейхтвангера, Хуліо Кортасара, Мілана Кундери та десятки, якщо не сотні інших. І що важливо — автор показує процес самоосвіти, осмислення прочитаного й перечитаного (бо в різному віці одні й ті самі книжки сприймаєш по-різному), цим самим ненав’язливо запрошуючи читачів услід за ним долати нелегкий, але такий потрібний шлях духовного зростання.
Разом із тим опис одіссеї Богдана Берези у США — це ще й психологічно тонко ткане прозове полотно. Іншими словами — книжка зачаровує не лише ретельно зібраним фактологічним матеріалом, а й воістину високохудожнім викладом, чим може похвалитися далеко не кожен автор-романіст. Ось один із взірців такої прози: «Як зараз бачу згрубілі від тютюну-самосаду пальці мого діда Василя Пилипчука чи Богдана-Безрукого… Так ось, ці шкарубкі пальці насипають у вирваний з такої книжечки газетний прямокутничок, скручений жолобком, дрібно нарізаний тютюн. Сюди-туди — круть, язиком — лизь поздовж, аби змочити для «склеювання» — і ось тобі «дзигар»! (Це треба було вміти! Тепер так ніхто не зробить!) І летіли-розвіювались з тютюновим димом оті всі брехливі передовиці разом із партійними з’їздами й пленумами, семирічками-п’ятирічками… Це «куриво» було мимоволі селянською оцінкою брехливої пропаганди — з димом їй дорога… А от щодо «утомленного мозга», то він у моїх сільських «антеїв» був аж ніяк не втомленим попри післявоєнні колгоспні біди, коли видавали грами збіжжя на трудодень, чи навіть тяжке фронтове інвалідство. Ти б почув, читачу, як ті «антеї» говорили між собою в неділю під церквою, чи в хаті за столом, пахкаючи отими самокрутками, чи на косовиці сіна біля Збруча в хвилини перепочинку… Як ті сізіфи, котили обіруч, підпираючи грудьми, тяжкі слова-історії гіркої правди про життя-буття… І раптом ураз замовкали, усвідомлюючи своє безсилля перед нелюдяною безбожною горою із кремлівською кривавою розчепіреною долонею-п’ятикутницею на шпилі… Тією страшною новітньою народною Голгофою, по якій їх підгонили колгоспним батогом, як худобу, доверху, на «зоряну вершину», з якої вже мало їм відкритися «світле майбутнє»… А тим часом колгоспних коней — тільки шкіра й кості! — виводили взимі з конюшні, гнали до курятника і там, нещасних, убивали… Приступали після цього такі ж голодні кури до свого діла негідного… Починали клювати з очей — цих колись гарних карих і гнідих, сивих і шпаків… З вічно сумних кінських очей… А через тиждень-два тільки вітер уже висвистував у їхніх скелетах білих… Але не приходив (не міг прийти!) сюди князь Олег… Обминула б це місце десятою дорогою і люта змія (якщо б такі водилися біля нашого тихого Збруча!) Але я… ніяк не міг обминути. Мусив щодня бачити цю сумну сюрреалістичну картину, бо попри цей курятник вела дорога до школи…»
Сподіваюся, читачі вибачать мені таке розлоге цитування і погодяться: це — сильно і страшно. Як у Василя Стефаника — тільки про нашу недавню дійсність…
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте